Сідаю й квапливо переглядаю списки. Якщо я сподівався зустріти прізвище Колева,
то я помилився. Треба було б бути задоволеним. Цей чоловік мені щиро
симпатичний. Щоправда, він трохи злий, але ж я теж не добрий. Річ у тім, що вся
моя версія полетіла шкереберть. Один пропуск у списку — і все зруйнувалося. Не
знаю, чи розумієш ти мене, моя дівчинко?
Аж раптом мій погляд спиняється на одному прізвищі. Не на тому, яке я шукав, а
зовсім на іншому. Я про щось розмірковую, потім підхоплююсь, на ходу зриваю з
вішалки плащ і вискакую надвір.
Біблійський потоп а апогеї, та в мене немає часу на метеорологічні
спостереження. Треба зробити кілька візитів, передусім провідати хворого лікаря.
Зупиняюсь перед закіптюженим фасадом будинку, в якому мешкає мій Паганіні, і йду
сходинками вгору, сподіваючись, що віртуоз розтину трупів не мешкає аж на
горищі.
Але помиляюсь. Судовий лікар улаштувався-таки на останньому поверсі. Мені
відчиняє якась літня жінка, і я йду слідом за нею, гадаючи, що опинюся в
похмурій мансарді із запліснявілими книжками й анатомічними табличками на
трупах.
Знову помиляюся. Кімната, до якої входжу, має кілька вікон, яскраво освітлена
лампами у різнобарвних абажурах, вмонтованих у кутках. Однак що мене вражає
найбільше — це безліч різноманітної рослинності. Бегонії, фікуси, лимони й інша
зелень, висаджена в горщики різних розмірів, усе це сплітається й звивається
вгору аж до стелі.
У глибині цих джунглів замість бенгальського тигра спокійно випростався на
канапі мій Паганіні, укритий трьома ковдрами й із компресом на шиї. Віртуоз
підводиться й страдницьки всміхається мені:
— Невже я уві сні? — вигукую я. — Чи, може, помилився адресою?.. А чому ж…
Власне, все нормально: труп і квіти. Одне до одного. Точно, як на кладовищі… Ну,
старий, що ж тебе вхопило?
— Звичайний грип, — заспокоює мене Паганіні охриплим голосом. — Не поспішай
робити огляд.
— Звичайний грип, — кажу я повчально, — переносять на ногах… і на роботі…
— З температурою тридцять дев'ять градусів?
— Градуси мають значення тільки в напоях. А я не прийшов до тебе на чергову
пиятику. Та нехай буде як буде. Я хочу знати, що ти з'ясував.
— Майже те саме, що й раніше. Старий не бреше. Можливо, він наковтався різних
пігулок.
— Яка кількість люміналу?
— Зовсім незначна… на відміну від ціаністого калію. А взагалі підтверджується
моя версія.
— Он як! А яка ж була твоя версія? — запитую я, закурюючи.
Паганіні похмуро спостерігає, як я випускаю густу цівку диму.
— Ага, ясно, — кажу я. — Ви пиячили удвох із Мариновим, ти сказав йому, що в
нього рак, і, щоб якось втішити нещасного, пригостив його ціаністим калієм…
Здається, щось таке…
Судовий лікар почав ворушитись під ковдрами, та я не думаю, що образив його. Цей
чоловік просто не вміє сердитись.
— Якщо в тебе забракло фантазії вигадати щось інше, пиши це, — бурчить він. —
Взагалі пиши що завгодно, хлопче, тільки не доводь мій невинний грип до агонії.
Він знову із заздрістю поглядає на димок, що йде від моєї цигарки, потім показує
на столик, де серед ліків скромно стоїть пляшка коньяку:
— Пригощайся. Візьми маленький аванс на рахунок майбутніх цигарок, якими ти мене
частуватимеш.
Та в мене немає часу тут затримуватись. Мені треба зробити ще два візити, які
все вирішать. Махаю рукою віртуозові й у супроводі жінки вибираюсь на сходи, а
потім майже збігаю вниз. Та яка користь від цієї квапливості, коли ти наприкінці
кожного слідства перебуваєш у такому ж нетерпінні, як і під час дебюту багато
років тому.
Перший візит забирає в мене чимало часу — головним чином через відстань. Самий
же візит, несподівано навіть для мене, виявляється дуже коротким. Що не заважає
йому бути змістовним.
Трохи згодом я знову в поліклініці серед вагітних жінок.
Чекаю, поки з кабінету вийде пацієнтка, й подаю голос крізь двері:
— Чи можна до вас?
— Можна, — обертається до мене чоловік у білому халаті.
Це не Колев.
— Я хотів бачити лікаря Колева…
— А Колев з учорашнього дня у відпустці.
Зворотний шлях. Є небезпека, що він сів на поїзд і кудись подався. Відпустка, та
ще й у грудні. І таке буває. У вік атома нікого нічим не здивуєш.
Ковчег мерця. Розпитую про Жанну. Вона слухняно стереже кімнату. Отже, до неї
повернувся здоровий глузд, хоч і з запізненням. Потім стукаю у двері лікаря й
заходжу. Кімната така сама, як і в Славова, тільки без чистоти й затишку. Це
людина мого типу, я знаю. Дві етажерки з медичною літературою, незаслане ліжко,
на столі — розкидані рукописи, за столом — сам Колев. Він одірвався від роботи й
киває мені замість привітання:
— А, це ви… Заходьте.
— Оце так ви відпочиваєте? — кажу я, показуючи на рукописи.
— Атож.
Незважаючи на запрошення, лікар не дуже вдячний мені за те, що я дав йому
маленький перепочинок.
Коли я бачу медичні книги, у шлунку в мене починає щось стискатися. Перша любов
ніколи не забувається. Із заздрістю дивлюся на розкриті на столі томи й
відчуваю, що Колев спостерігає за мною. На його обличчі з'являється несподівана
посмішка, яка розгладжує похмурі зморшки:
— Це не судова медицина…
— Судова чи ні, а медицина завжди цікава, — кажу я. — Є в мене один друг, який
просто марив медициною, як дехто марить великим коханням… А потім…
— Що потім? — запитує лікар.
Я недбало махаю рукою:
— Потім з того нічого не вийшло… Але то вже інша історія. А зараз повернімося до
нашої. Я бачу, ви трудитесь у поті чола. Мабуть, наукова праця. І, напевно, у
дуже напруженій стадії. Виникає логічне запитання: чому все це повинно пропасти?
.
