емігрантські передачі з натяком на політичне вбивство й кримінальні методи
самосуду. Наша преса також опублікувала коротке повідомлення про те, що ведеться
слідство. Це примушує мене знову взятися за газети.
Але за газетами стоять живі люди, і я переконуюсь у цьому на сьомий день
слідства, коли до мене в кабінет вдирається кілька журналістів. Я відправляю їх
до відповідної служби і тільки-но збираюся набрати номер телефону, як до кімнати
входить лейтенант і повідомляє, що мене настирливо хоче бачити якась молодиця,
яка вперто; відмовляється назвати себе.
«Дора. Нарешті», — зринає в мене здогад, і я наказую впустити її.
Але дзуськи! Жінка, яка входить, не має з Дорою нічого спільного, окрім, звісно,
статі й почасти віку.
— Ви від мене так просто не відкараскаєтесь! — застрашливо заявляє вона,
наближаючись до мого столу. — Наша громадськість має право знати правду,
товаришу підполковник!
Ач яка спритна. Пронюхала навіть про те, що мені дали ще одну зірку.
— Ну, якщо йдеться про громадськість, — то це зовсім інша справа, — здаюсь я. —
Але ж майте на увазі: на даному етапі не про все ще можна голосно говорити.
— Це нам відомо. Я поставлю вам лише кілька скромних запитань.
— Якщо скромних — прошу.
Жінка одразу ж влаштовується на стільці, блискавично виймає з сумки нотатник і
авторучку, прибирає з чола кучерик волосся, що заважає їй бачити мене, й
запитує:
— Хто, на вашу думку, вбивця?
— Вбивця може бути лише один: той, хто вбив.
— Ви жартуєте.
— Аніскільки. Я кажу вам святу правду.
— З якою метою вчинено вбивство?
Я трохи мовчу, зосереджуючись, потім відповідаю:
— Як на мою думку, метою вбивства було перешкодити потерпілому жити далі.
Вона вже почала була писати, але посередині фрази зупиняється й кидає на мене
повний обурення погляд.
— Невже я помилився? — запитую її.
— Скажіть хоч, яку форму слідства ви обрали.
— Та, звичайно ж, найпростішу: ходжу від людини до людини й розпитую.
— Ви просто неможливий!
— Навпаки, — заперечую я. — Можливий і навіть цілком реальний, проте більш
нічого не знаю.
— А хто ж знає більше?
— Вбивця.
— Але ж наша громадськість має право знати правду.
— Ви про неї дізнаєтесь, не хвилюйтесь.
— Тоді комюніке буде опубліковане в усіх газетах.
— Так ще й краще.
— А яка ж тоді роль репортера? Де полювання за інформацією? Де радість знахідки?
— Радість знахідки? — вигукую я. — Невже ви гадаєте, що мені не потрібно трохи
такої радості?
Тільки-но я здихався представниці преси, як задзвонив телефон. Беру трубку й
приймаю повідомлення. Отже, моє передчуття все-таки мене не підвело. Привіт від
Дори. Хоч і побічним шляхом. Щойно на Орлиному мосту відбулася зустріч між нею й
Філіпом. Опускаю трубку на важіль для того, щоб набрати інший номер телефону.
Треба буде поговорити з Дорою віч-на-віч, і зробити це сьогодні ж.
У дверях знову з'являється лейтенант:
— Біля прохідної якийсь Влаєв…
— Нехай зайде.
Хоч як це дивно, людина-біцепс цього разу заходить мов у воду опущена, нерішуче
похитуючись на своїх довгих ногах у вузьких штанях. Я його не кликав, тому лише
підводжу очі й запитально дивлюся на нього. Не одержавши від мене ніякого
запрошений, Влаєв сам наближається до мого столу, бурмоче нерозбірливе
«дозвольте?» й сідає на стільці.
«Біцепс» зовсім зніяковілий, не знає, з чого почати, хоч, ясна річ, добре
обміркував свою промову. Напевно, вирішив — чи йому хтось порадив — зіграти роль
грішника, що розкаявся. Але грішити Спасові властиво, а каятися — ні. Звідси й
утруднення.
— Хочу подякувати вам, — нарешті починає він, — за те, що ви дали мені
можливість подумати… Я й справді подумав і зрозумів, що моя брехня… хоч я вважав
її невинною… зрозумів, що моя брехня справді може нашкодити вашій справі, хоч
вона здавалася мені зовсім безневинною… і тому я вирішив розповісти вам усе так,
як було…
Він замовкає, мабуть, очікуючи, що зараз з мого боку посиплються гарячі
привітання, та я мовчу, роздумуючи над тим, що коли від хуліганського
зухвальства таких типів стає прикро, то їхня лицемірна покірливість — просто
відразлива.
Збагнувши, що оплесків не буде, Влаєв бере слово знову:
— Вся ця історія дуже дурна… але те, що я вам розповім, свята правда… Коротше
кажучи, в мене певний час була подруга, не з нашої компанії, справжня подруга,
знайома з університету, щодо якої я маю дуже серйозні наміри, і оскільки її
батьки зараз перебувають за кордоном… одне слово, вона в квартирі сама… і того
дня ми домовилися зібратися завтра по обіді в неї на квартирі, вона та її
знайомі… Й наступного дня, як було домовлено, я купив дві пляшки горілки, ті
самі дві пляшки з ресторану на бульварі Раковського, і заніс їх до неї… І тут
сталася прикра історія: вона сказала мені, що не попередила своїх знайомих і що
взагалі не хоче нікого бачити. Я запитав її, чому, адже ми домовлялись, а вона
каже, ну й що з того, що
