домовлялися, мені набридли ці компанії й пиятика. А я
розізлився й сказав — тоді залишайся сама, без компанії, забрав свої пляшки й
пішов…
Влаєв знову замовкає, може, для того, щоб перевести подих, а може, щоб оцінити
ефект. Але ефекту немає, я сиджу так само байдужий, чекаючи кінця цієї
горілчаної історії.
— Що було далі, вам уже відомо, з тою лише різницею, що я таки виліз через вікно
після того, як Моньо напився як чіп, бо, підвипивши, я добрішаю, і вирішив, що
вчинив щодо неї дуже жорстоко… і взагалі мені захотілося до дівчини… Ну, сказано
— зроблено, я зіскочив з карниза й пішов до неї й залишайся там ще довго за
північ, а потім утік, щоб мене не побачили сусіди… Бо дівчина серйозна, з
порядної родини, батько в неї професор, саме тому я сказав вам тоді неправду —
не хотів вплутувати в цю історію дівчину, бо її батьки можуть довідатися про це
й влаштувати їй скандал, навіть заборонити бачитися зі мною.
Спас замовкає, цього разу остаточно, усе ще дивлячись на свої опущені руки, хоч,
очевидно, згорає від бажання підвести очі, щоб перевірити, яке це справило на
мене враження.
— Цей епізод справді пояснює, для чого ви купували горілку й вистрибували у
вікно, — зауважив я зовсім байдуже. — Та не всяке пояснення відповідає
дійсності. Сподіваюсь, що у вашому випадку це не так.
— Свята правда! — промовляє з внутрішньою переконаністю Спас.
— Так краще. Ім'я дівчини?
— Це конче необхідно? — майже благаюче запитує юнак.
— А як же інакше?
— Антуанетта Савова.
— Вулиця, будинок?
Чмихаючи, він повідомляє й адресу.
Я спостерігаю, як він із шкури лізе, щоб справити враження доброзичливої людини,
котра покаялась у своїх вчинках, і думаю про деякі речі… які, можливо, не мають
безпосереднього стосунку до ходу слідства, але непогано було б про них
довідатися.
— Минулого разу ви висловили певну неприязнь до свого батька…
— Я ненавиджу його. І ніколи цього не приховував.
Голос юнака знову набув свого природного запального звучання. Погляд його
мимоволі втупляється в кут, наче там, виструнчившись, стоїть його батько й
слухає присуд.
— Чим же викликана ця зненависть?
— Як це «чим»? Тим, що він залишив мене без батька.
Проти такого аргументу важко заперечити. І все ж я наполягаю:
— Можливо, в нього були якісь причини для виїзду?
— Причину можна знайти завжди… Тільки його батько не вчинив із ним так, як він
зі мною. Він виховав його й залишив йому в Австрії спадщину, з такою спадщиною
він міг би виховати й мене, послати вчитися туди, куди я хочу, замість мучитись
тут… і жити з цією істеричкою-матір'ю, яка стала істеричкою також через його
підлість…
— А як, до речі, ваш батько виїхав?
— Утік, як же інакше? Йому дозволили виїхати, щоб одержати спадщину й
повернутися назад. Він спадщину одержав, «забув» тільки повернутися, навіть
забув про те, що залишив тут дружину й десятилітнього сина. В цьому немає нічого
дивного, бо, коли він був тут, ми його теж майже не бачили. Де він перебуває, —
про це краще знали його подруги, ніж ми, домашні…
— Ви вважаєте, що він скалічив вам життя?
— Не вважаю, а так воно й є! Скалічив! І мені, й матері.
— Є люди, які взагалі не пам'ятають своїх батьків…
— Можливо, є й такі. Коли б мій батько здохнув, я б теж не мав до нього
претензій. Але ж він живий, розумієте: живий, і навіть ні разу не згадав про те,
що залишив тут сина!
«Так, але ж я маю на увазі не його, а вас», — хочеться додати мені, та я
стримуюсь. Немає рації.
На прощання кажу гостеві ще кілька офіційних фраз і знову поринаю в свої думки.
«Тобі треба було б поставити своєму батькові пам'ятник, — кажу подумки, — а не
ненавидіти його. Ти повинен поставити йому пам'ятник, бо він єдине твоє
виправдання й перед людьми, й перед власним сумлінням. Велике виправдання.
Благородне виправдання — за неробство, за прогуляні семестри, за відсутність
людських інтересів, за озлоблення й паразитизм. Трагедія людини-біцепса: «Утік
замість того, щоб забезпечити мені життя, послати за кордон, купити мені
спортивний «фіат».
Спортивний «фіат»— ось заповітна мрія таких людців. Ми були куди скромніші.
Юрмилися біля вуличної крамниці, де видавали напрокат велосипеди, й напружено
чекали, поки підійде черга й за п'ять левів можна буде зазнати п'янкого
задоволення — покататися півгодини на розхитаному велосипеді, викликаючи
захоплення й благородну заздрість навколишніх.
Ми з моїм другом Стефчом не мали такої можливості. П'ять левів — це ціле
багатство. Тим-то ми стояли трохи віддалік, байдуже спостерігаючи за групкою
обранців долі, що каталися на велосипедах і ласували морозивом. Але в нас зі
Стефчом теж були свої несміливі надії. Якщо звідкись з'являвся наш сусід і
заступник Кіро, він катав нас по черзі — спочатку одного, потім другого — на
рамі велосипеда. Власник крамниці забороняв це робити, боячись, щоб не спустили
шини. Але ми чатували на Кіро за рогом, спритно сідали на раму й мчали зі своїм
заступником на шаленій швидкості — двадцять кілометрів на годину.
А тепер — спортивні «фіати». Звичайно, в спорті, як і в «фіаті», на перший
погляд немає нічого поганого. Навпаки — треба сміливо опановувати техніку нових
часів. Тільки не можна підступати до неї недозволенний шляхами.
Спортивний «фіат». Коли б людина-біцепс одержала його від свого закордонного
батечка, вона одразу ж відкрила б для нього своє гостинне серце: «Заходь,
батечку ти мій любий». Бо ж хіба для «біцепса» батько дорожчий за спортивний
«фіат»? І хіба для нього може бути більша трагедія, ніж відсутність
вищезгаданого транспорту?
Але годі з трагедіями — ще залишається історія з Антуанеттою. Звичайно ж,
Антуанетта — не міраж, вона справді мешкає точно за адресою, яку дав Спас. І,
звичайно ж, ця історія в цілому підпирає два хисткі пункти в алібі Спаса —
купівлю горілки й прогулянки через вікно. Але ж Спаса, як це незаперечно
випливає з попередніх свідчень, найменш за все приваблюють жінки. Отже, ці
претензії на мужність і ця перебільшена агресивність — лише жалюгідна спроба
якось компенсувати свій недолік. З другого боку, коли б усе було саме так, як
розповідає Спас, він неодмінно виклав би це ще в критичний момент минулої
розмови. Він дуже добре розумів, що йому загрожує, й ніколи б не замовчував
деталі, яка відразу одвела б від нього всі підозри. Просто тоді цієї деталі,
мабуть, ще не було в його голові. Бо її хтось інший ще не вигадав і як слід не
відшліфував.
Взагалі у мене таке передчуття, що вся ця історія з Антуанеттою шита білими
нитками. Досить на неї дмухнути — й вона розвалиться. Але чи варта вона того,
щоб я на неї дмухав?
