Якби я потребував підтвердження того, що я не Шерлок Голмс, то ним могла стати моя шалена думка про те, що Едді Паркс — так званий убивця з «Дому жаху». Я хотів був сказати Ерін, що мені більше йдеться про те, щоб упокоїти жертву, ніж знайти убивцю, але це могло здатися божевіллям, навіть попри пережите Томом.
— Я на це теж не розраховую.
— До речі, з тебе близько сорока доларів за міжбібліотечний абонемент.
— Я готовий платити.
Ерін жартома тицьнула мене під ребра.
— Правильно. Бо я не заради розваги працюю паралельно з навчанням.
Вона вмостила портфель між щиколотками і розгорнула теку. Всередині я побачив ксерокси, дві-три сторінки нотаток, надрукованих на машинці, і глянцеві фотографії, схожі на ті, що їх отримували лохи, коли купувалися на заклики голівудських кралечок.
— Отже, так. Я почала зі статті в чарльстонській «Ньюз енд кур’єр», про яку ти розповідав. — Вона простягнула мені одну з ксерокопій. — Це недільний випуск, п’ять тисяч слів здогадів і, може, з вісімсот слів реальної інформації. Потім почитаєш, якщо захочеш, я тобі змалюю загальну картину. Чотири дівчини. П’ять дівчат, якщо з нею. — Ерін показала на «Дім жаху». — Першою була Ділайт Моубрей, для друзів — Діді. З Вейкроса, штат Джорджія. Біла, двадцять один рік. За три чи чотири дні до того, як її вбили, вона розповіла своїй найкращій подружці Джезмін Візерс, що в неї новий бойфренд, старший і дуже симпатичний. Її знайшли біля стежки на краю болота Окефенокі тридцять першого серпня тисяча дев’ятсот шістдесят першого року, через дев’ять днів після зникнення. Якби той тип затягнув її в болото, хоча б трохи, її б ще довго не знайшли.
— А може, й узагалі не знайшли б, — зауважив я. — Тіло, покинуте там, за двадцять хвилин розтерзали б алігатори.
— Гидко, але правда. — Вона подала мені наступну копію. — Це історія з вейкроського «Джорнел гералд». — Там було фото. На ньому насуплений поліцейський показував гіпсовий відбиток слідів від шин. — Була гіпотеза, що він викинув її там, де перерізав горло. Пишуть, що відбитки шин залишив пікап.
— Викинув тіло, як сміття.
— Знову гидко, але правда. — Ерін передала мені наступну копію вирізки з газети. — А це номер два. Клодін Шарп, з Рокі-Маунт, це тут, у штаті Північна Кароліна. Біла, двадцять три роки. Знайдена мертвою в тамтешньому кінотеатрі. Другого серпня шістдесят третього. На сеансі показували «Лоуренса Аравійського» — дуже довге й дуже шумне кіно. Журналіст, автор статті, цитує «анонімне джерело в поліції», яке стверджувало, що вбивця, напевно, перерізав їй горло під час однієї з батальних сцен. Звісно, це лише здогади. Він викинув закривавлену сорочку й рукавички, а з зали вийшов, мабуть, у тій сорочці, яка була під першою.
— Схоже на почерк убивці Лінди Ґрей, — відзначив я. — Тобі не здається?
— Як на мене, то дуже схоже. Поліція допитала всіх її друзів, але Клодін нічого не казала про нового бойфренда.
— Чи про те, з ким вона того вечора ходила в кіно? Навіть батькам не казала?
Ерін глянула на мене поблажливо.
— Дев, їй було двадцять три, не чотирнадцять. Її батьки жили на одному краю міста, а вона — на іншому. Працювала в аптеці й мешкала у маленькій квартирі над нею.
— Ти про все це дізналася з газетної статті?
— Ні, звісно. Я теж зробила декілька дзвінків. Аж на пальцях мозолі диском понатирала, якщо хочеш знати правду. До речі, з тебе ще й за міжміські дзвінки. До Клодін Шарп ми повернемося пізніше. А тепер підемо далі. Жертвою номер три, відповідно до статті у «Ньюз енд кур’єр», була дівчина з Санті, що в Південній Кароліні. Ми вже підійшли до тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого року. Єва Лонґботом, дев’ятнадцять років, темношкіра. Зникла четвертого липня. Її тіло зайшли через дев’ять місяців двоє рибалок, лежало на північному березі річки Санті. Її зґвалтували й вдарили ножем у серце. Інші не були ні темношкірими, ні зґвалтованими. Ти можеш, звісно, записати її ім’я в колонку вбивці з «Дому жаху», проте я особисто сумніваюся. Останньою жертвою, перед Ліндою Ґрей, була вона.
Ерін подала мені фото, схоже на знімок зі шкільного альбому вродливої золотоволосої дівчини. Однієї з тих, які й у командах чірлідерок головують, і королевами зустрічей випускників стають, і з квотербеками зустрічаються… і, попри це, їх усі люблять.
— Дарлін Стамнейкер. Напевно, змінила би прізвище, якби потрапила в кінобізнес, а це й було її заявленою метою. Біла, дев’ятнадцять років. З Мекстона, Північна Кароліна. Зникла двадцять дев’ятого червня шістдесят сьомого. Знайшли через два дні, після масштабних пошуків, у придорожній халабуді, яка стояла в ліску серед сосон Ламберта. Горло перетяте.
— Господи, яка красуня. Невже в неї не було постійного хлопця?
— У такої гарної дівчини? Нащо ти взагалі питаєш? Саме до нього поліцейські передусім і пішли, тільки його не було вдома. Він з трьома друзями поїхав на природу в Блу-Рідж, і всі троє підтвердили його алібі. Так що то не він, якщо, звісно, не злітав додому, махаючи руками, як крильми.
— А потім була Лінда Ґрей, — сказав я. — Номер п’ять. Тобто якщо їх усіх убив один і той самий чоловік.
Ерін по-вчительському підняла вказівний палець.
— Вона була п’ятою лише в тому разі, якщо знайшли всіх жертв цього типа. Але в шістдесят другому, шістдесят четвертому, шістдесят шостому могли бути й інші… ну ти розумієш.
У каркасі колеса стогнав і бушував вітер.
— А тепер про те, що мене занепокоїло, — сказала Ерін… наче п’ять мертвих дівчат — не достатній привід для занепокоєння. І дістала з теки ще одну копію. То був флаєр (кричалка говіркою) з рекламою якоїсь вистави під назвою «1000 чудес Менлі Велмана». На ньому двійко клоунів піднімали догори пергамент, на якому було перелічено деякі з чудес, і одним з них було «НАЙБІЛЬШЕ В АМЕРИЦІ ЗІБРАННЯ ПОТВОР! І ДИВОВИЖ!» Ще там були атракціони, ігри, розваги для маленьких дітлахів і «НАЙСТРАШНІША У СВІТІ КІМНАТА СТРАХУ».
«Заходь, коли сміливий», — подумав я.
— Ти отримала це через міжбібліотечний абонемент? — спитав я.
— Так. Я вирішила, що через міжбібліотечний абонемент можна знайти що завгодно, якщо маєш бажання копати. Або тримати вуха нашорошеними, бо насправді це найбільше в світі сарафанне радіо. Цю рекламу друкували у вейкроській «Джорнел гералд». Протягом першого тижня у серпні шістдесят першого.
— Коли зникла перша дівчина, ярмарок Велмана стояв у Велкросі?
— Її звали Діді Моубрей. Ні, на той час ярмарок уже поїхав. Але саме в той час Діді сказала подрузі, що в неї новий хлопець. А тепер поглянь на це. Це з рокімаунтської «Телеґрам». Рекламу друкували протягом тижня в середині липня шістдесят третього. Стандартне оголошення, дане завчасно. Та що я тобі розказую, сам знаєш.
То була ще одна реклама шоу «1000 чудес Менлі Велмана» на всю сторінку. Ті самі двоє клоунів тримали той самий пергамент, але через два роки після зупинки у Вейкросі вони вже обіцяли гру в бінго з призом у десять тисяч доларів і слова «потвори» вже не було.
— Ярмарок був у місті, коли в кінотеатрі вбили Клодін Шарп?
