Це було чудесне видовище. Гай зеленів, наче мох у Крижаній Долині, дерева гордо височіли, сповнені життєвих соків; щедра земля лежала внизу, мов ткацький верстат, на якому розгорнутий пишний килим; і парость в'юнких лоз була її фоном, а живі квіти – візерунком. Усі дерева, їхні обважнілі гілки; усі кущі, папороть і трави; гомінке прозоре повітря – все перебувало в невпинному русі. Величне сонце в листяному мереживі здавалося ткацьким човником, що плете вічно зелене плетиво. О, невтомний ткаче! Невидимий ткаче! – спинися на мить! – лише скажи мені – куди тече твоє плетиво? Які палати воно прикрасить? Скажи мені, ткаче! – спини свою руку! – лише одне слово! Ні. Так само мигтить човник, так само спливає з верстата візерунок; і струмить вічна течія барвистого килима. Бог-ткач працює та працює, і стукіт та гудіння верстата заглушають для нього голоси смертних; і ми, дивлячись на верстат, також оглушені його шумом; тільки здаля ми почуємо тисячі поодиноких голосів. Так воно й буває на справжніх фабриках і заводах. Слова, нечутні біля обертальних валів, чітко звучать за стіною, лунаючи з розчинених вікон. Так було викрито чимало лиходійств. Тож стережися, смертний! Поки гуде і двигтить всесвітній верстат, твої потаємні думки можуть почути здалеку.
І от посередині зеленого ткацького верстата Арсакидського гаю, що буяв невтомним життям, ліниво розлігся величезний, сніжно-білий, священний скелет – велетень на спочинку. Але на тій безкрайній зеленій тканині, що плелася і гула навколо нього, він сам, лінивий велетень, здавався майстерним ткачем – весь повитий лозою, щомісяця він зеленів дедалі яскравіше і все ж лишався просто скелетом. Життя повивало Смерть; Смерть підтримувала Життя; похмурий бог, повінчаний із юним Життям, породив собі на славу це кучеряве диво.
Отож, коли я в супроводі Транко відвідав цього кита, побачив його череп-вівтар і над ним – струмінь диму, що здіймався звідти, звідки колись бив справжній фонтан, я здивувався, чого язичницький король вважає храм експонатом своєї колекції. Та він лише розсміявся. Ще більше мене здивувало те, що жерці оголосили цей чадний струмінь справжнім китовим фонтаном. Я пройшовся сюди-туди уздовж скелета, розсунув плетиво лоз, пройшов під склепіння ребер і з провідною ниткою Арсакиди довго блукав серед похмурих витих колонад і тінистих альтанок. Та невдовзі мій клубок розмотався, і я, слідуючи за мотузкою назад, вийшов назовні в тому самому місці, де увійшов. Я не зустрів усередині жодної живої істоти – нічого, крім мертвих кісток.
Тоді я зрізав зелений прутик-рейку і знову пробрався всередину кістяка, щоб зробити виміри. Та жерці побачили крізь отвори в черепі, як я вираховував висоту останнього ребра. «Як це так?! – заволали вони. – Ти посмів вимірювати нашого бога! Це наша справа!»
«Атож, превелебні отці, – погодився я. – То яка, на вашу думку, його довжина?» Тут між ними спалахнула суперечка щодо футів і дюймів; вони взялися гамселити одне одного жезлами по голові, так що від ударів аж пішла луна по велетенському черепі; а я, скориставшись сприятливими обставинами, швидко завершив свої виміри.
Результати цих вимірів я маю намір тепер опублікувати. Але перед цим слід завважити, що я б нізащо не зміг навести якісь вигадані цифри, бо існує багато скелетних авторитетів, до яких ви могли б звернутися, щоб перевірити мої дані. Наприклад, кажуть, що в англійському місті Гуллі, одному з китобійних портів цієї країни, є Левіафанічний музей, де зберігається кілька чудових зразків полосатиків та інших китоподібних. Так само, я чув, у Манчестерському музеї Нью-Гемпширу зберігається, як стверджують власники музею, «єдиний у Сполучених Штатах досконалий екземпляр Гренландського, чи Річкового, кита». Окрім цього, в Англії, в йоркширському містечку Бертон-Констебл у власності сера Кліфорда Констебла є скелет кашалота – щоправда, середній за розміром, а не такий велетенський, як у мого друга короля Транко.
Обидва кити, яким належали ці скелети, були викинуті на берег хвилями і обидва потрапили до рук своїх власників на одній підставі. Цар Транко заволодів своїм китом, бо йому так захотілося, і сер Кліфорд – бо був лордом і володарем тієї місцини. Кит сера Кліфорда весь розібраний на кісточки; тож у ньому, як у великій шафі, можна відкривати і закривати всі кісткові порожнини – розсувати ребра, мов гігантське віяло, – і хоч цілий день гойдатися на нижній щелепі. Лишається тільки повісити замки на його двері та віконниці і призначити ліврейного лакея, щоб той, дзенькаючи низкою ключів на поясі, водив по залах майбутніх відвідувачів. Сер Кліфорд хоче призначити три пенси за вхід на гомінку галерею спинного хребта; три пенси за право послухати відлуння в печері мозочка і шість пенсів – за право помилуватися чудовим пейзажем з кашалотового лоба.
Розміри скелета, які я тут наведу, взяті мною verbatim[331] з моєї власної правиці, де вони були витатуйовані на моє прохання, оскільки в той бурхливий мандрівний період мого життя я не мав більш надійної можливості зберегти такі цінні статистичні дані. Та місця в мене було обмаль, бо я хотів лишити ще якийсь клаптик несписаним для однієї поеми, яку тоді вигадував, і я не став клопотатися про зайві дюйми; та вони й не потрібні, коли йдеться про справжні розміри левіафана.
Розділ 103
Виміри китового скелета
Насамперед я хотів би навести тут одне особисте міркування щодо живої маси левіафана, скелет якого ми зараз продемонструємо. Це міркування може бути корисним.
Згідно з моїми ретельними підрахунками, почасти основаними на даних капітана Скорсбі, що приписував сімдесят тонн ваги найбільшому з гренландських китів, який має шістдесят футів у довжину, – отож, згідно з моїми ретельними підрахунками найбільший із кашалотів, що має вісімдесят п'ять – дев'яносто футів у довжину і майже сорок футів в обхваті у найтовщому місці, повинен важити щонайменше дев'яносто тонн; тому, якщо вважати, що на одну тонну припадає тринадцять чоловік, він переважить населення цілого селища в тисячу сто жителів.
Лишень подумайте – скільки мізків треба запрягти, наче волів до одного воза, щоб цей левіафан хоч на йоту підкорився уяві сухопутної людини!
Оскільки я вже демонстрував вам з усіх сторін його череп, дихало, щелепу, зуби, хвіст, лоб, плавці та інші частини, тепер мені лишається тільки виокремити те, що є найбільш цікавим у його оголеному скелеті. Та оскільки велетенський череп становить найскладнішу його частину і оскільки в цьому розділі не буде про нього жодної згадки, – конче необхідно, щоб ви весь час тримали його в пам'яті чи під пахвою, інакше у вас не виникне правильного уявлення про всю конструкцію, до розгляду якої ми переходимо.
Завдовжки скелет кита на острові Транке налічував сімдесят два фути; а це означає, що в повному покриві і живому протягу він мав дев'яносто футів довжини; адже скелет кита поступається його тілу за розмірами десь на одну п'яту. З цих сімдесяти двох футів близько двадцяти припадало на череп із щелепою, і лише п'ятдесят – на хребет. А до хребта на ділянці, що займає третину його довжини, кріпилася могутня кругла коробка ребер, що колись містила всі його життєво важливі органи.
Мені ця грандіозна клітка з довгим, рівним стовпом хребта, що відходив від неї прямою смугою, дуже нагадувала каркас великого корабля на стапелях, у якому лише двадцять голих шпангоутних ребер встигли вставити у кіль, що стирчить позаду довгою оголеною колодою.
Ребер було по десять з кожного боку. Перше, якщо рахувати від шиї, мало шість футів у довжину; друге, третє й четверте різнилися за довжиною – кожне було трохи довшим від попереднього; п'яте ребро, одне з центральних, становило вісім футів та кілька дюймів. Інші ребра послідовно зменшувались, і останнє – десяте – мало лише п'ять футів у довжину. Їхня товщина здебільшого відповідала довжині. Центральні ребра були найбільш вигнутими. Подекуди на Арсакидських островах їх перекидають через невеликі річки замість пішохідних мостів.
Розповідаючи про ці ребра, я не можу знову не дивуватися тій обставині, про яку вже не раз згадувалося в цій книзі, що скелет кита за своїми обрисами дуже різниться від його живого тіла. Найдовше ребро у скелеті Транко за життя кита містилося в найтовщому місці його тіла. А далі, там, де я тепер бачив лише голий хребет, усе колись було вкрите багатьма тоннами плоті, м'язів, крові та нутрощів. Іще далі я бачив на місці широких плавців дві безладні купи білих суглобів; а там, де колись були могутні й величні, але безкістні хвостові лопаті, – нічого, порожньо!
Яка це безнадійна дурість для боязкої, недосвідченої людини, думав я, намагатися осягнути цього дивовижного кита, розглядаючи його мертвий куций кістяк, що лежить у тихому гаю. Ні! Тільки у смертельній небезпеці, у кипені, збитому лютими ударами його хвоста, тільки в морі, глибокому та безмежному, можна осягнути справжню велич живого левіафана.
Повернімося до хребта. Для того щоб уявити його якомога чіткіше, краще буде поставити всі хребці один на одний за допомогою підйомного крана. Це робиться не так скоро. Але тепер, коли справу зроблено, бачимо, що він вельми схожий на Александрійський стовп Помпея.[332]
Загалом у ньому більше сорока хребців, не скріплених між собою. Вони лежать у кістяку, наче великі, шкарубкі блоки кам'яного мурування, що утворюють суворі обриси готичного шпилю. Найбільший хребець – у середньому відділі – має три фути в довжину і більше чотирьох у висоту. Найменший – у тому місці, де хребет, звужуючись, переходить у хвіст, – має лише два дюйми у висоту і схожий на білу більярдну кулю. Мені казали, що там були й дрібніші хребці, та їх десь затягла бешкетлива канібальська малеча – діти жерців; вони
