площу в кілька акрів, а Улісс Альдровандус[337] – про китів у вісімсот футів завдовжки; не кити, а канатні фабрики чи тунелі на Темзі! Та й за часів Бенкса і Голендера – природознавців Кука – був один датчанин, член Академії наук, який твердив, що ісландський кит (якого він називав reydan-siskur, або зморшкувато-черевний) має сто двадцять ярдів, або ж триста двадцять вісім футів довжини. І цей твір був опублікований не так давно – року 1825 від Різдва Христового!
Та хіба ж хоч один китобій повірить у ці байки? Ні. Сучасний кит такий само великий, як його предки за часів Плінія. І якщо я колись піду туди, де перебуває Пліній, я, китобій (не те що він!), насмілюся сказати це йому у вічі. Я просто не доберу розуму, як це може бути: якщо Єгипетські мумії, поховані за тисячі років до народження Плінія, у своїх гробницях не мають стільки футів і дюймів у довжину, як сучасний житель Кентуккі у шкарпетках; і якщо худоба та інші тварини, зображені на стародавніх єгипетських і ніневійських таблицях[338], за своїм масштабом доводять нам, що нинішня порідна, вгодована, призова смітфілдська худоба[339] не тільки не поступається найбільшій із фараонових ситих корів, але й переважає її за розміром, – як перед усіма цими фактами я міг би припустити, що з усіх живих створінь один лише кит перевівся та змиршавів?
Лишається іще одне питання; його часто задає дехто із забобонних жителів Нентакету. Можливо, всезнання чатових на щоглах китобійців, що тепер проникають навіть у Берингову протоку і в найпотаємніші сховки та секретні сейфи світу, можливо, тисячі гарпунів і острог, закинутих уздовж берегів кожного материка, – можливо, все це породжує питання: чи зможе Левіафан устояти, коли його цькують зусібіч і нещадно винищують? Може, врешті-решт він буде повністю знищений у всіх морях та океанах, і останній кит, як остання людина, скурить останню люльку і сам розвіється з її останнім димом?
Якщо порівняти горбаті стада китів з горбатими стадами бізонів, котрі якихось сорок років тому, розтягшися на десятки акрів у преріях Іллінойсу та Міссурі, трусили залізними гривами і вергали спідлоба грізні блискавки своїх поглядів на місці нинішніх велелюдних річкових столиць, де брокер уклінно пропонує вам землю по долару за дюйм, – зробивши таке порівняння, ми, здавалося б, отримаємо неспростовний доказ того, що китам не пощастить уникнути подальшого вимирання.
Але ж можна дивитися на це питання і з іншого боку. Хоча ще зовсім недавно – лише одне людське покоління тому – чисельність бізонів Іллінойсу переважала чисельність людського населення в сучасному Лондоні; і хоча нині там не лишилося від них ні рогів, ні копит; і хоча причиною цього дивовижного зникнення був спис людини, – все ж цілком інший характер полювання на китів не допускає жодної можливості такого самого безславного кінця для Левіафана. Сорок чоловік на одному китобійному кораблі, що полювали кашалотів протягом сорока восьми місяців, вважають плавання надзвичайно успішним і дякують Богу, якщо їм поталанить привезти додому лій сорока китів. А втім у давнину, за часів канадських та індійських звіробоїв Далекого Заходу (де сонце таки сходить), коли там лежала дика пустеля, стільки ж людей, у мокасинах і верхи на конях, а не на кораблі, за стільки ж місяців знищили б не сорок, а сорок тисяч бізонів, коли не більше; це твердження, якщо виникне потреба, можна підтвердити статистичними даними.
Так само, якщо поміркувати, не можна вважати доказом майбутнього поступового виродження кашалотів той факт, що в минулому (скажімо, у другій половині минулого століття) ці левіафани у невеликих зграях траплялися набагато частіше, ніж тепер, і промислові рейси внаслідок цього були не такі тривалі, а здобичі давали набагато більше. Річ у тім, що, як уже зазначалося вище, кити з міркувань безпеки почали утворювати великі каравани, і колишні одинаки, пари, зграї, косяки і стада за наших часів об'єдналися у величезні армії, яких не так і багато. От і все. Так само хибним є уявлення, що й ті види кашалотів, які дають так званий «китовий вус», також вимирають, оскільки вони тепер не відвідують більшість широт, де колись їх було безліч; але вони просто поволі переселяються в інші місця, і якщо один берег уже не втішається видовищем їхніх фонтанів, то будьте певні, що якийсь з інших, більш віддалених берегів зовсім недавно милувався цим дивом.
І понад це – якщо говорити саме про вищезгаданих левіафанів, то в них є дві надійні фортеці, які, мабуть, довіку лишаться недосяжними для людини. Як швейцарці сховалися у своїх холодних горах, коли вороги ввійшли у їхні долини, так і справжні кити, вигнані із саван і луків центральних морів, можуть піти у свої полярні цитаделі і, пірнувши під останні прозорі бар'єри і стіни, виринути серед крижаних полів; і з зачарованого кола вічного грудня вони кидатимуть виклик людині.
Проте на одного вбитого кашалота припадає, мабуть, десь із п'ятдесят справжніх китів, і тому дехто з філософів кубрика таки вважає, що таке винищення спричинило помітні втрати у їхніх лавах. І хоча останнім часом лише американці на північно-західному узбережжі щороку добували не менше 13 000 цих китів, із деяких міркувань навіть ці цифри не можуть бути доказом такої точки зору.
Природно, що, почувши про таку велику чисельність найвеличнішого із земних створінь на планеті, мимохіть відчуваєш деяку недовіру; та що б ми тоді сказали історіографу Арто[340], який, описуючи державу Гоа, розповідає, що король Сіаму якось вполював за одні лови 4000 слонів і що слонів у тій країні не менше, ніж домашньої худоби у країнах помірного поясу? І начебто немає жодних підстав сумніватися в тому, що коли вже слони, яких полювали всі ці тисячі років і Семіраміда[341], і Пор[342], і Ганнібал[343], і всі наступні правителі Сходу, – якщо вони досі існують там у великій кількості, то тим паче ймовірно, що кити переживуть усі лови, бо вони володіють пасовищами, по яких можуть розсіятись, і ці пасовиська удвічі більші від Азії, обох Америк, Європи й Африки, Нової Голландії і всіх островів океану, разом узятих.
До того ж не слід забувати, що завдяки довголіттю китів – а вважається, що вони живуть до ста років і більше, – у морях постійно мешкає декілька поколінь дорослих особин. А що це має значити, ми можемо збагнути, уявивши на мить, що всі сільські кладовища, цвинтарі і родинні склепи раптом розкрилися і випустили на землю живі тіла всіх чоловіків, жінок і дітей, померлих за останні сімдесят п'ять років, і додали це незліченне військо до сучасного людського населення земної кулі.
Ось чому ми оголошуємо кита як вид безсмертним, хоч він і є вразливим як окрема особина. Він плавав морями задовго до того, як материки виринули з води; він колись плавав там, де тепер височать Тюїльрі, Віндзорський палац і Кремль. Під час Потопу він знехтував Ноєвим ковчегом, і якщо світ, подібно до Нідерландів, знову затопить повінь, щоб потопити всіх щурів, вічний кит все одно виживе і, піднесений на гребінь екваторіальної хвилі, кине звідти свій пінний виклик небесам.
Розділ 106
Нога Ахаба
Капітан Ахаб так спішно покинув «Семюеля Ендербі», що це спричинило деякі згубні наслідки для його власної персони. Він із силою опустився на корму свого вельбота, і його кістяна нога від удару тріснула. Коли він, піднявшись на палубу і, як завжди, вставивши ногу у свій отвір, рвучко повернувся, щоб віддати негайний наказ стерновому (котрий стернував, як то буває, не досить вправно), надтріснута кістка так перекрутилася, що тепер, хоч вона й лишалася цілою і блищала як раніше, Ахаб не міг бути в ній цілком певним.
І не диво, що Ахаб, при всьому його божевіллі і гарячковому поспіху, все ж таки приділяв увагу своїй мертвій нозі. Річ у тім, що колись, незадовго до відплиття «Пекводу» з Нентакету, його знайшли вночі непритомним; він лежав на землі; з якоїсь невідомої і, здавалося б, незбагненної причини кістяна нога так підвернулася, що, вирвавшись з-під нього, наче кілок, встромилася йому в пах і ледь не проштрикнула його наскрізь; і рану насилу загоїли.
Уже тоді в його маячній уяві зародилася думка, що будь-яке з його теперішніх страждань було прямим наслідком його минулого нещастя; при цьому він, мабуть, добре розумів, що подібно до того, як отруйна болотяна рептилія продовжує свій рід незгірш від солодкоголосого співця гаїв, так само і всі біди за будь-якої нагоди породжують собі подібних. І навіть більше, ніж так само, думав Ахаб; адже і предки, і нащадки Горя сягають у часі глибше, ніж предки і нащадки Радості. Адже навіть якщо не посилатися на те, що, згідно з деякими канонічними віруваннями, природні земні радості не матимуть дітей в іншому світі і, навпаки, обернуться на скорботне безпліддя пекельної безнадії, тоді як деяким тутешнім прикрощам таки судилося лишити по собі поріддя, що невпинно зростає, – навіть якщо про це не згадувати, при детальному розгляді тут можна побачити нерівність. Адже, думав Ахаб, якщо навіть найвище земне щастя таїть у собі якусь незугарну дріб'язковість, у глибині душевного страждання є потаємна величність, а в декого – навіть архангельська велич; цього беззаперечного висновку не спростовують навіть ретельні історичні дослідження. Якщо простежити генеалогію непоправних смертних нещасть, ми зрештою прийдемо до самочинного першородства богів; і перед лицем усіх радісних метушливих сонць і ніжно-дзвінких цимбалів осіннього місяця вповні ми неодмінно бачимо одне: самі боги не перебувають у вічній радості.
Одвічна родима пляма на чолі людини – це лише відбиток журби тих, хто поставив на ньому це тавро.
Тут ми мимохіть розкрили таємницю, яку взагалі, мабуть, слід було б відкрити іще раніше. Поміж інших дивних деталей, пов'язаних з особою Ахаба, для багатьох завжди лишалося таємницею, чому він протягом досить тривалого часу, до самого відплиття «Пекводу» і потім, ховався від усіх та всього, наче відлюдний далай-лама, – так, немовби шукав безмовного сховища в мармуровому сенаті померлих. Легковажне пояснення, яке запропонував капітан Пелег, можна було вважати задовільним; хоча, звісно, якщо говорити про потаємні глибини душі Ахаба, тут будь-яке пояснення навіювало більше багатозначного мороку, ніж ясного світла. Та врешті-решт усе прояснилося – принаймні ця обставина. Причиною його тимчасового відлюдництва було те саме жахливе нещастя. Річ у тім, що для вузького, все вужчого кола людей на суходолі, які мали привілеї неускладненого доступу до Ахаба, для цього боязкого кола згадане нещастя, залишене самим Ахабом без жодних пояснень, було оповите таємничими страхами – здебільшого вихідцями з тієї царини, де блукають духи і лунають волання грішників. І тому вони з надмірної відданості йому одностайно вирішили приховати все від людей, наскільки були в змозі; ось чим пояснюється та обставина, що на борту «Пекводу» тривалий час нічого не знали про каліцтво Ахаба.
