– Відкрити трюм і викотити бочки? Ми вже підходимо до Японії; і стирчати тут тиждень, щоб залатати купу старих обручів?
– Або ми це зробимо, сер, або за один день втратимо більше лою, ніж, мабуть, зможемо зібрати за рік. Те, заради чого ми пройшли двадцять тисяч миль, потрібно зберегти, сер.
– Авжеж; тільки коли ми це дістанемо.
– Я казав про лій у нашому трюмі, сер.
– А я про нього не казав і не думав. Іди! Нехай тече! Я й сам дав течу. Еге ж! Теча на течі; весь напханий дірявими бочками, і всі ці діряві бочки їдуть у трюмі плохенького корабля; мені аж як гірше, ніж «Пекводу!» Та я все одно не зупиняюся, щоб залагодити свій пробій; бо як його знайдеш у корпусі, що дав таку глибоку осадку, і як його залагодиш, навіть якщо знайдеш, у лютому штормі життя? Старбаку! Я тобі наказую – не відкривати трюм!
– Що скажуть власники, сер?
– Власники нехай стануть у Нентакеті на березі і спробують перекричати тайфун. Яке до них діло Ахабу? Власники, власники… Що ти торочиш мені, Старбаку, про тих бідолашних власників, наче то не власники, а моя совість? Затям, єдиний справжній власник – це той, хто наказує; а моя совість – ти чуєш чи ні? – моя совість у кілі мого корабля. Іди нагору!
– Капітане Ахаб, – мовив помічник, зашарівшись, і ступив у глиб каюти з такою шанобливою і обережною сміливістю, яка, здавалося, не тільки остерігалася себе виявити, але й навряд чи довіряла самій собі. – І людина, вища за мене, простила б тобі те, чого ніколи б не простила молодшому, та й щасливішому, капітане Ахаб.
– Чорт забирай! Ти так знахабнів, що смієш мене судити? Нагору!
– Ні, сер, я ще не скінчив. Я уклінно прошу вас, сер. Так, я смію просити вас – майте терпіння. Хіба нам не слід порозумітися, капітане Ахаб?
Ахаб вихопив заряджений мушкет із стійки (що є предметом обстановки в каюті майже кожного корабля у південних рейсах) і, націлившись у груди Старбака, вигукнув:
– Є один бог – владика землі, і один капітан – владика «Пекводу»! Нагору!
Очі старшого помічника палали, обличчя його так пашіло, що якусь мить здавалося, наче його справді обпекло вогнем з широкого дула. Та він переміг себе, випростався з майже спокійним виглядом і, йдучи з каюти, на мить затримався біля дверей:
– Ти образив мене, сер, але не скривдив; і все ж я прошу тебе – стережися. Не Старбака – ти б лише сміявся з цього; ні, Ахаб має стерегтися Ахаба; стережися самого себе, старий.
– Він храбрує, а все ж таки слухається; вельми обачна хоробрість! – мовив Ахаб, коли Старбак пішов. – Як там він сказав? Ахабе, стережися Ахаба, – у цьому таки щось є!
І він, мимоволі спираючись на мушкет, як на тростину, насупивши своє залізне чоло, став походжати по тісній каюті; потім глибокі зморшки на його лобі розгладилися, і він, поставивши на місце мушкет, піднявся на палубу.
– Ти славний хлопець, Старбаку, – стиха мовив він до свого помічника; а потім наказав матросам: – Прибрати брамселі! Фор– і крюйс-марселі на рифи; грот-марсель обрасопити! Талі підняти, трюм відкрити!
Марно було б гадати, що цього разу змусило Ахаба так поставитися до Старбака. Можливо, то був щирий душевний порух, а може, просто політичні міркування, які за даних обставин не допускали ані найменшого вияву ворожості, навіть тимчасової, в одному з головних начальників на кораблі. Хай там як, а його наказ виконали, і трюм було відкрито.
Розділ 110
Квіквег у труні
Після ретельного огляду з'ясувалося, що бочки, які закотили у трюм в останню чергу, всі цілі; отже, теча була десь нижче. І ми, скориставшись тим, що стояв штиль, вирішили дістатися у глиб трюму. Ламаючи скрепи, ми лізли все нижче, щоб пробудити від тяжкого сну велетенські стогалонні бочки в нижніх ярусах – наче виганяли кротів із глухої пітьми на денне світло. Ми залізли у справжні нетрі, де стояли такі старезні, поточені часом, вкриті пліснявою гігантські бочки, що серед них можна було б шукати поросле мохом первісне барило, наповнене монетами самого капітана Ноя і заліплене об'явами, у яких Ной марно попереджає нерозумний старий світ про потоп. Одна по одній ми котили нагору бочки з питною водою, хлібом, солониною, зв'язки бондарних заклепок і залізних обручів, тож врешті-решт на палубі ніде було повернутися; кроки відлунювали в порожніх трюмах, наче ви прогулювалися над катакомбами; і корабель гойдався на хвилях, мов наповнена повітрям пляшка в оплітці. Голова в «Пекводу» обважніла, наче в школяра, що вивчив Арістотеля натщесерце. Щастя, що тайфуни тоді обходили нас стороною.
Отоді й напала на мого товариша-язичника, мого щирого друга Квіквега люта лихоманка, що ледь не вкоротила йому віку.
Слід сказати, що в китобійному ремеслі не буває синекури; тут гідність і небезпека йдуть пліч-о-пліч, і що вище ти піднімешся, то тяжче мусиш працювати, поки не досягнеш капітанського звання. Так було і з бідолашним Квіквегом, що як гарпунер повинен був не тільки змагатися з живим китом, але також – як ми вже бачили – вилазити в штормовому морі на його мертву спину, а потім спускатись у морок трюму і, обливаючись потом у цьому глухому підвалі, совати важкі бочки і пильнувати, як їх установлюють. Одне слово, гарпунери – то чорнороби китобійного ремесла.
Бідолашний Квіквег! Коли корабель уже наполовину випорожнили, треба було б вам нахилитися над люком і зазирнути в трюм, де напівголий татуйований дикун повзав у вогкій темряві, наче плямиста зелена ящірка на дні криниці. Криницею, чи то льодовнею, цього разу і став трюм для бідного язичника; хоч він аж упрів від роботи і обливався потом, проте, як не дивно, все ж застудився, а застуда потім перейшла в лихоманку, яка за кілька тяжких днів поклала його в ліжко на самому порозі смерті. Як він змарнів і охляв за ці дні! Тепер у ньому ледь жевріло життя, лишилися самі кістки і татуювання. Він зсохся, вилиці загострилися, тільки очі ставали наче глибшими, і в них з'явився дивний, ніжний блиск. З глибини його хвороби вони дивилися на вас лагідно, проте допитливо, осяяні тим безсмертним здоров'ям, яке не може ні згинути, ні послабшати. І наче кола на воді, які розходяться все далі й далі і потім зникають, його очі все ширшали – кола Вічності. Незбагненний жах огортав вас, коли ви сиділи біля помираючого дикуна і бачили в його обличчі щось дивне, помічене ще свідками смерті Зороастра[350]. Адже те, що в людині є справді дивовижним і страшним, іще ніхто не передав ні словами, ні в книгах. А прихід Смерті, яка робить усіх рівними, надає всім обличчям однакового виразу, який міг би пояснити тільки той, хто вже помер. Ось чому – повторимо ще раз – жоден халдей чи грек при смерті не мав більш високих помислів, ніж ті, що таємничою тінню проступали на обличчі бідного Квіквега, коли він тихо лежав у своєму ліжку-колисці, і море тихо несло його до останнього спочинку, і невидимий океанський приплив здіймав його все вище – до небес, що чекали на нього.
Ніхто на кораблі вже не сподівався, що він одужає; а що думав про свою хворобу сам Квіквег, показує його останнє прохання, з яким він звернувся до нас.
Якось у сірому присмерку ранкової вахти, коли ще не розвиднилося, він підкликав до себе одного матроса, взяв його за руку і сказав, що в Нентакеті йому доводилося бачити вузькі човни з темного дерева, схожого на те, з якого роблять воєнні піроги на його рідному острові; все розпитавши, він дізнався, що кожного китобоя, померлого в Нентакеті, кладуть у такий темний човник, і думка про таку можливість дуже йому сподобалася; це вельми нагадувало звичай його народу, за яким мертвого воїна після бальзамування кладуть у його пірогу і пускають пливти за водою до зоряних архіпелагів; вони не тільки вірять, що зорі – це острови, але й впевнені, що далеко за видимим обрієм їхнє тепле безмежне море переходить у небесну блакить, утворюючи білі бурунці Зоряного Шляху. Він додав, що жахається думки, що його поховають, загорнувши в ліжник за давнім морським звичаєм, і жбурнуть за борт, наче стерво, на поживу акулам… Ні, нехай йому дадуть човна, як у Нентакеті, це тим паче пасує йому, як китобою, оскільки в човна-домовини, як і у вельбота, немає кіля; хоча, мабуть, через це його важко стернувати і він пливе за течією туманних віків.
Щойно про це дивне прохання доповіли на юті, тесля одразу ж отримав наказ – виконати бажання Квіквега, хоч би що він забажав. На борту було трохи старої деревини – якісь погансько-темні дошки, саме такого кольору, що годиться для домовини, завезені під час одного з минулих рейсів із пишних гаїв на Лакадейських островах, і з оцих чорних дощок вирішили збити труну. Почувши наказ, тесля одразу ж узяв свою дюймову рейку і зі своєю звичною байдужою справністю вирушив у кубрик, де взявся ретельно обмірювати Квіквега, акуратно прикладаючи рейку і лишаючи в нього на тілі крейдяні позначки.
