– От бідолаха! Тепер він будь-що помре, – сумно зауважив матрос з Лонг-Айленда.
А тесля повернувся до свого верстата і задля зручності, щоб не забути, позначив на ньому точну довжину майбутньої труни й увічнив її, зробивши дві зарубки у крайніх точках. Потім він зібрав інструменти і заходився працювати.
Коли був убитий останній цвях, а віко вистругане і як слід прилаштоване, він легко завдав готову труну собі на плечі і поніс на бак, щоб дізнатися, чи готовий небіжчик.
Почувши обурені, проте трохи глузливі вигуки, якими матроси на палубі звеліли теслі забиратися геть з його домовиною, Квіквег нажахав усіх, попросивши принести труну до нього; відмовити йому було не можна – вмирущі інколи бувають справжніми тиранами, та оскільки вони скоро перестануть нас турбувати майже навіки, то слід їм догоджати як можна.
Перехилившись через край ліжка, Квіквег довго й пильно дивився на труну. Потім він попросив, щоб принесли його гарпун, зняли дерев'яне руків'я і поклали лезо в труну разом із веслом із вельбота Старбака. За іншим його проханням уздовж стінок поклали в ряд сухарі, в узголів'ї поставили пляшку прісної води, а в ногах поклали торбинку із землею пополам з тирсою, яку назбирали в трюмі; замість подушки у труну поклали згорнутий шматок парусини, і Квіквег став настійно просити, щоб його перенесли з ліжка на його останній одр – він хотів перевірити його комфортність. Кілька хвилин він лежав там нерухомо, потім звелів одному з товаришів розв'язати його мішок і витягти звідти малого бога Йоджо. Після цього він склав руки на грудях, притискаючи до себе Йоджо, і сказав, щоб його закрили віком (як він висловився, «задраїли люк»). Віко опустили, відкинувши верхню половину на шкіряних петлях, і він лежав так, що з труни було видно тільки його заклопотане обличчя. «Рармаї» (гаразд, підійде), – мовив він нарешті і показав знаком, щоб його знову поклали на ліжко. Та його ще не встигли витягти з цього короба, коли Піп, що весь час нишком стояв поблизу, прослизнув до самої труни і з тихим плачем узяв Квіквега за руку, тримаючи в іншій руці свій бубон.
– Бідний блукач! Скільки ж ти ще блукатимеш? Куди ти йдеш тепер? Та якщо тебе занесе течією на прекрасні Антилли, де приплив виносить на берег водяні лілеї, ти зробиш мені послугу? Знайди там одного хлопця, його звати Піп, його вже давно серед нас немає; мабуть, він там, на далеких Антиллах. Ти як побачиш його, скажи йому добре слово, бо він, певно ж, сумує; бачиш, він лишив тут свій бубон, а я його знайшов. Гей, гей! Ну, Квіквегу, а тепер помирай; а я тобі заграю похоронний марш.
– Я чув, – промимрив Старбак, зазираючи згори у люк, – що у гарячці люди, навіть неосвічені, починали говорити стародавніми мовами; проте завжди стає зрозуміло, що дива в цьому немає – просто вони ще малими дітьми чули, як цими мовами розмовляв який-небудь школяр, а потім геть забули про це. Так і бідолашний Піп, я певний, у своєму чарівному божевіллі говорить до нас небесною мовою нашої небесної гостини. Де він міг це почути, коли не там? – Ану цить! Він знову говорить, тільки ще чудніше.
– Станьте у пари, у два ряди! Нехай він буде в нас генералом! Агов! Де його гарпун? Покладіть його поперек, отак! Гей, гей! Ура! Якби ж сюди бойового півня, щоб сидів у нього на голові та кукурікав! Квіквег помирає смертю хоробрих! – затямте всі: Квіквег помирає смертю хоробрих! Так, чуєте, смертю хоробрих, хоробрих! А малий боягуз Піп, він так і помер боягузом; аж трусився з ляку, – от сором! Слухайте всі: коли зустрінете Піпа, розкажіть усім на Антиллах, що він дезертир і боягуз, боягуз! Скажіть їм, що він вистрибнув з вельбота! Я б ніколи не став бити в бубон над Піпом і називати його генералом, якби він помер тут іще раз! Ні, ні! Ганьба всім боягузам! Нехай вони всі втонуть, як Піп, що стрибнув з вельбота. Ганьба! Ганьба!
Тим часом Квіквег лежав із заплющеними очима, наче дрімав. Зрештою Піпа турнули геть, а хворого перенесли на ліжко.
Але тепер, коли він начебто приготувався до смерті, а труна йому якраз підійшла, Квіквег раптом почав одужувати; скоро всі побачили, що виріб теслі більш не знадобиться; і коли дехто висловив захоплений подив із цього приводу, Квіквег пояснив причину свого раптового одужання: у вирішальну мить він згадав про одну невеличку справу на березі, якої ще не виконав, і тому він передумав щодо вмирання, – для цього ще не час. Його спитали, невже він гадає, що це залежить тільки від нього – жити йому чи померти? Ну звісно, відповів він. Одне слово, Квіквег був певний, що якщо людина твердо вирішить жити, звичайна хвороба її не здолає; хіба що кит, або шторм, або якась інша руйнівна стихія може її вбити.
Між дикунами і цивілізованими людьми, треба сказати, є одна дуже значна відмінність: якщо цивілізований хворий одужує десь місяців шість, хворий дикун може оклигати за день. Тому мій Квіквег скоро зміцнів; і нарешті, просидівши кілька днів у повній бездіяльності на кабестані (проте їв він з чудовим апетитом), він нараз скочив на ноги, потягнувся, позіхнув, а потім, стрибнувши на ніс свого підвішеного вельбота, оголосив, що готовий до бою.
Свою труну він із якоїсь дикої примхи став використовувати як матроську скриню; виклав у неї з парусинового мішка все своє манаття й акуратно розклав його там. Він згаяв чимало вільних годин на те, щоб порізьбити віко труни дивовижними візерунками; здавалося, що він хоче в такій грубій манері перенести на дерево химерні татуювання свого тіла. Це татуювання було витвором нині покійного пророка і віщуна в нього на батьківщині, який ієрогліфічними знаками записав на тілі Квіквега всю космогонічну теорію разом із містичним трактатом про мистецтво пізнання істини; тому власна особа Квіквега була незбагненною таємницею, диво-книгою в одному томі, загадкові письмена якої він не міг прочитати, хоча просто об них билося його живе серце; отже, ця таїна врешті-решт була приречена загинути разом із живим пергаментом, на якому була написана, і так і лишитися нерозгаданою. Мабуть, саме так думав Ахаб, коли якось уранці відвернувся від бідного Квіквега, з гіркотою мовивши:
– О, диявольська спокуса богів!
Розділ 111
Тихий океан
Швидко проминувши острови Баші, ми випливли у простір великого Південного моря; і якби не все інше, я б привітав мій любий Тихий океан із палкою вдячністю, бо нарешті здійснилася мрія моїх юнацьких років – цей незворушний океан котив переді мною на схід тисячі миль блакиті.
Якась незбагненна принада є в цьому морі, чиє лагідне і вбивче коливання, здається, свідчить про живу душу, зачаєну в глибині; якщо вірити переказам, так коливалася Ефеська земля над могилою святого Йоана-євангеліста[351]. Так воно і має бути, щоб на цих морських луках, на цих безмежних водяних преріях і цвинтарях усіх чотирьох континентів вічно здіймалися і спадали, котилися вдаль і зникали зелені хвилі; адже мільйони тіней і примар, загиблих мрій, надій і снів – усе, що ми називаємо життям і душею, лежить там і спить, спить тихо-тихо; і ледь ворушиться, як сплячий у своєму ліжку; і невтомний біг хвиль лише повторює ці сонні порухи.
Для задумливого мандрівника-містика цей безжурний Тихий океан, раз побачений, назавжди лишиться заповітним морем його душі. У ньому – серединні води світу, тоді як Індійський і Атлантичний океани – лише його рукави. Одні й ті самі хвилі б'ють у причали нових міст Каліфорнії, ще тільки вчора збудованих наймолодшим із народів, і омивають побляклі, та все ще розкішні краї азіатських земель, древніших від Авраама[352]; а посередині плавають сузір'я коралових атолів і низькі, нескінченні, таємничі архіпелаги, і неприступні Японські острови. Так цей загадковий, божественний океан оперізує весь наш широкий світ, перетворюючи всі береги на одну величезну затоку, і пульсує припливами, мов серце землі. Піднесений його вічними хвилями, ти мимохіть починаєш визнавати бога-спокусника, схиляючись перед великим Паном.
Але думки про Пана не надто займали Ахаба, коли він, наче залізна статуя, стояв на своєму звичному місці біля снастей бізань-щогли, несвідомо вдихаючи запах цукристого мускусу з островів Баші (де в запашних лісах, мабуть, блукали ніжні коханці) і цілком свідомо дихаючи солоним повітрям знову відкритого моря; того моря, де повинен був цієї миті плавати ненависний йому Білий Кит. Тепер, коли він зрештою вийшов у ці води, до своєї кінцевої мети, і плив у напрямі японської промислової зони, воля старого капітана наструнчилася до краю. Його тверді вуста стислися, мов лещата; жили на лобі набрякли дельтою, наче струмки у весняну повінь; і навіть уві сні його крик тривожно відлунював у склепіннях корабля: «Табань! Білий Кит пустив кривавий фонтан!»
Розділ 112
Коваль
Було тихе, лагідне літепло, як завжди буває о цій порі року на тутешніх широтах; та промисловий сезон був у розпалі, і коваль Перт, весь прокіптюжений, зашкарублий стариган, не став прибирати в трюм своє переносне горно: закінчивши працювати над ногою для Ахаба, він лишив горно на тому самому місці надійно принайтованим до римів фок-щогли, бо тепер до нього невпинно зверталися командири вельботів, гарпунери та веслярі – кожному треба було щось полагодити, замінити чи переробити в їхній зброї та шлюпковому знарядді. Люди в нетертнні приступали до нього, чекаючи своєї черги; кожен тримав у руці або лопату, або наконечник піки, гарпун або острогу і ловив його найменший порух. Та молоток у старого був терплячий, до того ж тримали його терплячі руки. Ні буркотіння, ні лайки, ні злоби. Безмовно, спокійно й урочисто, ще нижче схиляючи свою вічно схилену спину, він працював так, наче праця була для нього самим життям, а тяжкі удари молотка – ударами його серця. І так воно й було насправді. Бідолашний чоловік!
Щось незвичайне було в ході цього старого; якась ледь помітна, проте болісна непевність його кроків ще на початку рейсу викликала цікавість матросів. І мало-помалу він змушений був задовольнити їхню настійну допитливість; отак і вийшло, що всі на борту знали
