подумати, що це руйнують кляту Бастилію – так вони відчайдушно горлали, викидаючи за борт нікому тепер не потрібні цеглу та вапно.
Володар і повелитель цих веселунів – капітан, гордо випроставшись, стояв на юті, споглядаючи цю сцену, що наче була влаштована йому на втіху.
І Ахаб теж стояв на юті, чорний, набурмосений, мовчазний; і коли два кораблі зійшлися, один – суцільне свято з приводу того, що відбулося, другий – лиховісне передчуття того, що мало відбутися, обидва капітани наче втілювали разючий контраст цієї сцени.
– Просимо до нас на борт! – гукнув командир веселого «Кавалера», піднімаючи над головою пляшку та келих.
– Ти не бачив Білого Кита? – проскреготів Ахаб у відповідь.
– Ні, тільки чув про нього, і то не вірю, – відмахнувся той. – Просимо, капітане!
– Ти щось збіса веселий. Пливи далі. Чи є в тебе людські втрати?
– Такі, що й говорити не варто, – двоє остров'ян, ото й усе. Ходи до нас, друже! Я тебе вмить розвеселю. Ходи, в нас тут бач яка музика! Корабель повний, і ми йдемо додому.
– Яка ж панібратська дурість! – промимрив Ахаб, а вголос гукнув: – Кажеш, повний корабель і курс додому? Ну, а в нас корабель порожній, і ми йдемо полювати; отже, нам не по дорозі. Гей, на баку! Підняти всі вітрила, тримати міцніше!
І в той час як один корабель весело йшов по вітру, другий уперто боров вітер; так розпрощалися два китобійці; і в той час як матроси «Пекводу» довго дивилися задуманими очима услід «Кавалеру», на «Кавалері» ніхто навіть не озирнувся – надто їм було весело. Ахаб, спершись на гакаборт, провів поглядом корабель, що зникав у далині; потім витяг із кишені маленьку пляшечку і стояв, дивлячись то на неї, то на корабель, наче хотів поєднати в уяві ці два далекі образи – бо в пляшечці був нентакетський пісок.
Розділ 116
Кит при смерті
У цьому житті нерідко буває так, що, коли справа по борту в нас пройде улюбленець долі, то й ми самі, що досі лежали в мертвому штилі, зловимо бриз і з радістю відчуємо, як напнулися наші вітрила. Мабуть, так сталося і з «Пекводом», бо наступного дня після зустрічі з веселим «Кавалером» ми помітили китів і чотирьох з них забили; одного забив сам Ахаб.
Уже вечоріло; скінчилася криваво-червона битва; коливаючись у прекрасному вечірньому морі і такому ж прекрасному вечірньому небі, і кит і сонце, обоє, тихо померли; і такі смутні чари причаїлися в тихому рожевому надвечір'ї, таким молитовним замилуванням було сповнено все довкола, що здавалося, наче береговий бриз-іспанець прийшов із глибини зелених монастирських долин на Манілах і вийшов у море з вечірніми гімнами.
Ахаб заспокоївся знову, але то був похмурий спокій; він щойно відвів свій вельбот на безпечне місце і тепер сидів у нерухомому човні, дивлячись, як помирає кит. Дивне це видовисько – помираючий кашалот, що повільно перевертається головою до сонця і так конає; і це видовище того тихого вечора здалося Ахабу багатозначним і дивовижним, як ніколи.
– Він повертається – як повільно та як упевнено, вклоняється і кличе, в останньому смертному зусиллі звернувшись до сонця. І він теж уклоняється вогню; відданий, благородний васал сонця! О, нехай перед його привітним зором відкриється цей привітний краєвид! Тут, у водяній в'язниці; тут, куди не долинають жалюгідні звуки людського щастя і горя; у цих безжальних, байдужих водах, де немає жодної скелі, щоб стати таблицею для записів легенд, де вже багато китайських сторіч котяться хвилі, ні до кого не озиваючись і нікого не чуючи, мов зорі, що сяють над потаємними верхів'ями Нігеру, – і тут життя вмирає, звернувшись до сонця, сповнене віри; та приходить смерть і в ту ж мить повертає мертве тіло головою в інший бік…
О темна індуська половино світу, що збудувала собі окремий трон із кісток утоплеників десь тут, у самому серці морської пустелі! Ти, язичницька королево, це ти надто правдиво говориш зі мною посеред убивчого тайфуну і в гробовій тиші штилю, що приходить після бурі. І цей твій кит, що звернув до сонця свою напівмертву голову, а потім відвернувся знов, – це твій урок для мене.
О тричі гартована міць! О райдужний фонтане, що здіймається до неба! Щосили прагне вгору – і марно! Даремно шукаєш ти, ките, захисту в життєдайного сонця: воно викликає життя, та не дає його вдруге. І все ж таки ти, темна половино, заколисуєш мене вірою, ще більш гордою, хоч, мабуть, і більш темною. Під ногами в мене плавають рештки життя, поглинутого тобою; мене підтримує на плаву дихання тих, хто колись був живий, дихання, що стало водою.
Тож слава тобі, навіки слава, море, у чиїх вічно мінливих хвилях знаходить собі притулок дикий птах. Народжений землею, я викоханий морем; хоч гори й долини зростили мене, ви, морські буруни, ви мої молочні брати!
Розділ 117
Китова варта
Чотири кити, яких забили того вечора, померли далеко один від одного; першого забили з навітряного боку, другого ближче, з підвітряного, один опинився за кормою і один попереду корабля. Цих трьох останніх встигли підібрати, поки стемніло; але четвертого, якого віднесло вітром, не можна було забрати до ранку: він лишився на воді, і вельбот, що здобув його, всю ніч гойдався на хвилях поруч із ним; то був вельбот Ахаба.
Жердина з прапорцем була встромлена в дихало мертвого кита, і миготливі, тривожні відблиски ліхтаря, підвішеного на ній, падали на чорну лискучу спину і розбігалися далеко по нічних хвилях, що тихо плескали об велетенську тушу, мов боязкий приплив – об піщаний берег.
Ахаб і всі матроси його вельбота спали; не спав тільки парс; він сидів, підібгавши ноги, на носі і дивився на акул, що кружляли навколо кита, б'ючи хвостами в тонкі кедрові борти. А в повітрі бринів якийсь ледь чутний стогін, наче то озивалися легіони непрощенних духів Гоморри над Асфальтовим морем.[354]
Нараз прокинувшись, Ахаб поглянув в обличчя парса, що сидів упритул до нього. Тісно оточені кільцем нічного мороку, вони здавалися останніми людьми в затопленому світі.
– Мені знову снилося те саме, – мовив він.
– Катафалк? Чи я не казав тобі, старий, що в тебе не буде ні катафалка, ні труни?
– А хіба бувають катафалки у тих, хто помирає в морі?
– Але ж я казав, старий, що перед тим як померти в цьому плаванні, ти мусиш побачити на морі два катафалки: один – зроблений нелюдськими руками; а видиму частину другого зроблено з американської деревини.
– Отак! Це ж просто диво, парсе, – катафалк у всій красі пливе по морю, у супроводі хвиль-жалобниць! Ха! Таке ми не скоро побачимо.
– Хочеш вір, хочеш ні, але ти не помреш, старий, поки його не побачиш.
– А що там сказано про тебе, парсе?
– У твою останню хвилину я йтиму попереду твоїм лоцманом.
– І коли ти отак підеш попереду – якщо це колись станеться, – тоді, перш ніж я зможу піти за тобою, ти знову повинен будеш з'явитися мені, як проводир? Так? Ну, якби я вірив цьому, мій лоцмане! Я б побачив у цьому подвійну запоруку того, що вб'ю Мобі Діка й переживу його.
– Ось маєш іще одну запоруку, старий, – мовив парс, і його очі зблиснули, наче світлячки в темряві. – Тільки конопляна мотузка може тебе вбити.
– Зашморг, ти хочеш сказати. Тоді я безсмертний і на суші, і на морі! – глузливо засміявся Ахаб. – Безсмертний на суші і на морі!
Потім вони знову замовкли. Підійшов сірий світанок, веслярі, які спали на дні човна, повставали, і ще до полудня вбитого кита доправили на борт «Пекводу».
