Розділ 118
Квадрант
Промисловий сезон на екваторі наближався; і щоразу, коли Ахаб виходив із каюти і піднімав голову, стерновий починав завзято крутити стерно, матроси мерщій кидалися до фалів і стояли там, утупивши погляди в прибитий дублон, з нетерпінням чекаючи команди взяти курс на екватор. І ця команда нарешті пролунала. Наближався полудень; Ахаб сидів на носі свого високо підвішеного вельбота і, як завжди, мав намір почати спостереження за сонцем, щоб визначити його висоту.
Літні дні в японських водах – наче струмені осяйного світла. Сліпуче сонце здається вогненним фокусом величезного збільшувального скла – слюдянистого океану. Небо блищить, мов лаковане; на ньому ані хмаринки; обрій мигтить; і це оголене, нестерпне сяяння – мов сліпучий полиск Господнього престолу. На щастя, у квадранті Ахаба були кольорові скельця, щоб дивитися крізь них на сонячне полум'я. Так він сидів кілька хвилин, розхитуючись у такт з кораблем і тримаючи перед очима свій астрологічний інструмент, в очікуванні тієї єдиної миті, коли сонце посяде своє єдине місце на меридіані. А поки вся його увага була спрямована на це заняття, на палубі під ним стояв на колінах парс і, як капітан, звернувши обличчя вгору, дивився на те саме сонце, тільки його очі були напівзаплющені, і дике лице здавалося безпристрасним, мов земля. Нарешті всі необхідні спостереження були завершені; і Ахаб, креслячи олівцем по своїй кістяній нозі, невдовзі точно визначив широту, на якій перебував. Потім, трохи помовчавши, він знову позирнув на сонце і стиха мовив:
– Ти – маяк! Високий, могутній лоцман! Ти кажеш мені правду про те, де я перебуваю, та чи можеш ти бодай натякнути, де я буду завтра? Чи сповістити мене, де зараз перебуває інше створіння – не я? Де Мобі Дік? Цієї миті ти, може, дивишся на нього. Мої очі зорять у твоє око, що бачить його навіть зараз; у те око, що бачить незнані предмети з твоєї, недосяжної сторони, сонце!
Потім він поглянув на свій квадрант і, перебираючи пальцями його численні кабалістичні приладдя, знову задумано мовив:
– Дурна забавка! Дитяча забавка гордовитих адміралів, комодорів і капітанів; світ пишається тобою, твоєю премудрістю і силою; та що ж ти, зрештою, можеш удіяти? Хіба що показати ту жалюгідну, мізерну точку в цьому широкому світі, де перебуваєш ти і рука, що тебе тримає. От і все! І більш нічого. Ти не можеш сказати, де буде завтра опівдні оця краплина води чи порошинка; і ти смієш у своєму безсиллі зневажати сонце! Наука! Будь проклята, безглузда забавко; і будь прокляте все, що звертає людський погляд до цього неба, чиє нестерпне сяйво тільки палить, як мої старі очі зараз опалив твій вогонь, сонце! До обрію звернені від природи очі людини, а не вгору. Бог не судив їй споглядати небесну царину. Будь проклятий, квадранте! – І він жбурнув його на палубу. – Я більш не звірятиму по тобі мій земний шлях; корабельний компас і лаг – вони поведуть мене і вкажуть мені моє місце в морі. Отак, – додав він, спускаючись на палубу, – отак, я розтопчу тебе, жалюгідна іграшко, що боязко вказує вгору; я розтрощу тебе!
Поки божевільний старий, промовляючи ці слова, топтав прилад то живою, то мертвою ногою, переможна зневага, нібито звернена до Ахаба, і розпач безнадії, нібито звернений до нього самого, – обидва ці відчуття промайнули на безмовному, незворушному обличчі парса. Він непомітно звівся на ноги і слизнув геть; перелякані матроси з'юрмилися на баку, дивлячись на шаленство капітана, а він, із стурбованим виглядом пройшовшись по палубі, раптом вигукнув:
– До брасів! Стерно на борт! Брасопити реї!
Мить – і реї описали коло, корабель розвернувся, і три стрункі щогли, що несхитно і прямо стриміли в довгому крутобокому корпусі, похитнулися, наче троє Гораціїв[355] верхи на одному коні.
Стоячи біля бушприта, Старбак стежив за неспокійною ходою «Пекводу» і Ахаба, який, згорбившись, човгав уздовж палуби.
– Бувало, я сидів біля жаркого вогнища і дивився на полум'я, сповнене палкого, жагучого життя, і бачив, як вогонь хилиться, хилиться все нижче, поки не обернеться на попіл. О, старий моряче, що пройшов усі океани! Що лишиться від твого полум'яного життя, як не мала купка попелу?
– Це так, – озвався Стабб, – але ж то буде попіл від морського вугілля, ось про що подумай, містере Старбак. Від морського вугілля, а не від звичайного дерева. Я чув, як Ахаб бурмоче: «Хтось укладає ці карти в мої старечі руки і клянеться, що лише ними я маю грати». І бодай я пропав, Ахабе, ти робиш усе вірно: не виходь із гри – хоч би й перед лицем смерті!
Розділ 119
Свічки
У теплих країв безжальні ікла та пазурі; у запашному зеленому розмаїтті ховається бенгальський тигр. Осяйний небосхил вергає люті громи; чарівна Куба знає такі буревії, про які й не чули в хмарних північних краях. Так і в цих сяючих водах японських морів моряка зустрічає найстрашніший з усіх штормів – тайфун. Він часом вибухає під безхмарним небом, наче вибух бомби над дрімотно-спокійним містом.
Надвечір того дня з «Пекводу» позривало всі вітрила, і він під голими щоглами мусив боротися з шаленим тайфуном, що налетів на нього спереду. Морок оповив усе довкола, і море разом із небом ревіло і розривалося від грому та блискавок, що вихоплювали з пітьми оголені щогли з розмаєним лахміттям вітрил, яке буря після першого нападу люті все ж залишила – побавитися наостанок.
Старбак, схопившись за леєр, стояв на юті і щоразу, як спалахувала блискавка, піднімав голову, щоб побачити, яких іще втрат зазнали сплутані снасті вгорі, а Стабб і Фласк командували матросами, що підтягали і кріпили вельботи. Та все було марно. Міцно закріплений на шлюпбалках човен Ахаба спіткала загальна доля. Велетенський бурун, надимаючись, розбився об високий борт похиленого корабля, пробив дно човна і покотився далі, залишивши човен набирати воду, мов решето.
– От лихо! Справи кепські, містере Старбак, – мовив Стабб, дивлячись на розтрощений човен. – Ну, море, воно таке – що хоче, те й робить. У всякому разі, не Стаббу з ним сперечатися. Бачте, містере Старбак, хвиля добре розбігається, перш ніж стрибнути; оббіжить усю землю навкруги, а потім уже – гоп! – і стрибне. А я, щоб її зустріти, можу розбігтись хіба що по палубі. Та дарма! Це все забавки, як ото в пісні
– Помовч, Стаббе! – вигукнув Старбак. – Нехай тайфун грає на наших снастях, як на арфі, а ти, якщо ти хоробрий чоловік, тримай себе в руках.
– А я зовсім не хоробрий; хто це сказав, що я хоробрий? Я боягуз. І співаю, аби якось триматися. Ось що я скажу вам, містере Старбак, ніщо у світі не змусить мене припинити співи – хіба що як мені горлянку вріжуть. Та навіть тоді, десять проти одного, що я заспіваю відхідну на славу.
– Ти що, збожеволів? Подивися моїми очима, коли в тебе своїх немає.
– Цебто як? Ви бачите поночі краще, ніж будь-хто, навіть коли він такий дурний, що аж світиться?
– Мовчи! – закричав Старбак, схопивши Стабба за плече, і вказав у той бік, звідки дув вітер. – Ти не помітив, що шторм іде зі сходу, від того самого румба, куди мусить іти Ахаб у гонитві за Мобі Діком? Від того румба, на який він ліг опівдні? А тепер поглянь на його вельбот, – бачиш, друже, у якому місці в нього пробій? У дні, біля корми, де він завжди стоїть; це місце розтрощене на друзки, чоловіче! А тепер стрибай за борт і співай, коли тобі так хочеться!
– Я вас не зовсім розумію; що це ви таке кажете?
– Так, так, навколо мису Доброї Надії лежить найкоротший шлях у Нентакет, – раптом мовив Старбак сам до себе, наче не чуючи питання Стабба. – Цей шторм, що лютує над нами зараз, міг би стати нам попутним вітром і мчати нас додому. Там, з навітряного боку, пітьма Страшного суду; а з підвітру, за нами, світло – і це не блискавки.
У цю мить, коли між спалахами блискавок панувала непроглядна темрява, біля нього прозвучав чийсь голос, і останні слова заглушив вибух грому.
– Хто тут?
– Старий Громовержець! – відповів Ахаб, навпомацки пробираючись до свого отвору в палубі, і раптом ламані списи вогню розітнули темряву, вказуючи йому шлях.
