– Їй-право, сер, я…
– Їй-право? Що це значить?
– Їй-право, сер, це просто так кажуть, от і все, сер.
– Хм, хм; ну, далі.
– Я хотів сказати, сер…
– Ти шовковичний хробак, чи що? Прядеш нитку для своєї одежі із самого себе? Поглянь собі за пазуху! Давай, хутчіш! І прибери геть із очей це мотовило.
– Пішов. Отак з доброго дива; та шквали, вони завжди налітають на жарких широтах. Я чув, що острів Альбермарль[359], один із Галапагосів, розітнутий екватором просто посередині. Здається мені, нашого старого капітана теж посередині розтинає якийсь екватор. І він завжди на тому екваторі, – бач, як гарячкує! Сюди дивиться, де моя мотузка. Ану, йди сюди, мотузяччя; до роботи. Цей дерев'яний молоток – наче корок, а я майстер грати на пляшках, – стук та стук!
– Оце видовисько! А які звуки! Сивий пересмішник довбає дупло в дереві! Тут позаздриш тому, хто сліпий та глухий. Ти ба! Ця штука стоїть у нього на двох діжках, а в них лежать бухти каната. Та він любить зле пожартувати, цей чолов'яга.
Цок, цок! Так цокають секунди людського життя! О, яке ж несуттєве все, що існує! Що є справді реальним, окрім невагомих думок? Ось моторошний символ смерті, що випадково обернувся на знак надії і порятунку для життя. Рятівний буй із труни! Як далеко це заходить? Може, в духовному розумінні труна – це, врешті-решт, просто притулок для безсмертя? Треба про це подумати. Та ні. Я вже зайшов так далеко на темний бік землі, що інший бік, який заведено вважати світлим, здається мені оповитим пітьмою. Чи ти припиниш колись цей клятий стукіт, тесляре? Я йду вниз; і коли я повернуся, щоб усе було зроблено. А тепер, Піпе, ми з тобою поговоримо; від тебе до мене переходить дивовижна мудрість! Мабуть, якісь невідомі світи перелили її в тебе до останку!
Розділ 128
«Пеквод» зустрічає «Рахіль»
Наступного дня чатові побачили великий корабель, «Рахіль», що йшов з підвітряного боку; його реї рясніли людьми. «Пеквод» на той час стрімко йшов за своїм курсом, та коли ширококрила незнайомка порівнялася з ним, його пихато напнуті вітрила нараз опали, наче проколоті повітряні кульки, і він, сповільнивши хід, мляво загойдався на хвилях.
– Лихі звістки; вона несе лихі звістки, – промимрив старий з острова Мен.
Та перш ніж її капітан, що з рупором стояв на палубі, встиг озватися до «Пекводу», пролунав голос Ахаба:
– Не бачили Білого Кита?
– Бачили, учора. А ви не бачили вельбота в морі?
Потамувавши радість, Ахаб дав заперечну відповідь на це несподіване запитання і вже хотів рушити на своїй шлюпці на борт до незнайомця, коли капітан «Рахілі», привівши корабель до вітру, сам зійшов у шлюпку. Кілька рвучких змахів веслами, багор зачепили за грот-руслінь, і капітан ступив на палубу. Ахаб одразу впізнав у ньому свого знайомого з Нентакету, проте навіть не привітався з ним як належить.
– Де він був? Не вбитий! Не вбитий! – волав Ахаб, підступивши впритул до нього. – Як це сталося?
З'ясувалося, що звечора, коли три вельботи «Рахілі», в гонитві за невеликим стадом китів, відійшли в навітряний бік миль за чотири-п'ять від корабля, з підвітряного боку раптом виринув з блакитної глибини білий горб Мобі Діка; ту ж мить спустили четвертий, запасний вельбот і помчали за ним. Якийсь час цей вельбот, найбільш швидкісний з усіх, напнувши вітрила, ринув за вітром і зрештою зміг загарпунити кита, – принаймні так здалося чатовому на щоглі. Він бачив вельбот, що швидко зникав удалині, потім бачив тільки чорну цятку, потім – фонтан збуреної води, потім – нічого; і тому вирішили, що поранений кит, як це часто трапляється, затягнув мисливців далеко в море. На кораблі занепокоїлися, та ще не стривожилися. На снастях повісили світлові сигнали; настала ніч, і корабель, щоб підібрати ті три вельботи, які перебували з навітряного боку, перш ніж вирушити в протилежний бік на пошуки четвертого, змушений був не тільки відкласти ці пошуки далеко за північ, але й відійти від четвертого вельбота ще далі. Та коли три перші вельботи були знайдені і підняті на борт, «Рахіль» поставила всі вітрила – ліселі на ліселі – і вирушила за ним, замість маяка розпаливши вогонь у саловарні і поставивши ледь не всіх матросів на реї та снасті чатовими. Проте, хоч вона швидко пройшла відстань, що відділяла її від того місця, де вельбот бачили востаннє, і спустила вільні човни, які обійшли все довкола, а потім, не знайшовши нічого, знов рушила вперед, і знов зупинилася, і знов спустила човни, – незважаючи на те, що так тривало до ранку, ніяких слідів вельбота не було знайдено.
Скінчивши свою розповідь, капітан «Рахілі» не гаючись відкрив мету свого візиту на «Пеквод». Він хотів, щоб стрічний корабель приєднався до його пошуків і курсував одночасно з ним на відстані чотирьох-п'яти миль, таким чином ніби маючи подвійне поле зору.
– Закладаюся, – прошепотів Стабб на вухо Фласку, – якийсь матрос пішов на цьому вельботі в капітанському парадному сюртуку чи, може, прихопив його золотий годинник, і йому кортить якнайшвидше повернути своє добро. Коли це таке чули, щоб два порядні китобійці шукали один пропащий вельбот у таку гарячу пору! Та поглянь, Фласку, бачиш, який він блідий, аж очі в нього поблідли… ні, це, мабуть, не сюртук, це щось інше…
– Мій хлопчик, мій син серед них. Заради Бога… я прошу вас, я вас дуже прошу! – вигукнув капітан «Рахілі», звертаючись до Ахаба, який досі слухав його досить байдуже. – Дозвольте мені зафрахтувати ваш корабель на сорок вісім годин… я з радістю заплачу, і заплачу щедро… якщо доведеться… лише на сорок вісім годин, не більше… Ви повинні, о, ви повинні це зробити, і ви це зробите!
– Його син! – скрикнув Стабб. – Це він свого сина загубив! Беру назад сюртук і годинника. Що скаже Ахаб? Ми повинні врятувати хлопця.
– Він потонув разом з іншими тої ночі, – мовив у них за спиною старий з острова Мен. – Я чув, усі ви чули, як кричать їхні душі.
Як дізнаємося ми згодом, капітан «Рахілі» так тужив через цей випадок ще й тому, що в той час, коли один із його синів був у зниклому вельботі, на другому вельботі, який був спущений у той самий день і теж спочатку відстав від корабля у розпалі шаленої гонитви, був його другий син, і нещасний батько впав у страшний розпач, з якого його вивів перший помічник, навмання обравши звичайний за таких випадків порядок дій – якщо два човни потребують допомоги, китобійний корабель завжди підбирає першим той, де більше людей. Проте за незбагненним велінням душі капітан спершу уникав про все це згадувати. І лише крижане мовчання Ахаба змусило його розповісти про ще не знайденого сина – малого хлопця, всього дванадцяти років, якого батько з суворої і мужньої любові, властивої жителям Нентакету, вирішив змалечку привчати до знегод і дивовиж професії, яка споконвіку судилася кожному в їхній родині. Часто буває й так, що нентакетські капітани відправляють своїх синів у такому ранньому віці у три– або чотирирічне плавання на чужому кораблі, щоб несвоєчасні вияви батьківської прихильності чи надмірна турбота не заважали їм робити перші кроки в китобійному ремеслі.
Тим часом чужий капітан все ще вимолював милості в Ахаба; але Ахаб лишався стояти непорушно, мов ковадло, приймаючи удари, та не здригнувшись у відповідь.
– Я не піду, – говорив капітан «Рахілі», – поки ви не скажете мені «так». Учиніть зі мною так, як ви б хотіли, щоб я вчинив з вами в такому випадку. Адже у вас також є син, капітане Ахаб… хоч іще малий і вдома, в безпеці… теж дитя вашої старості… Так, ви згодні, я бачу, – мерщій, хлопці, мерщій, брасопити реї!
– Назад! – гарикнув Ахаб. – Не чіпати брасів! – І потім, повільно карбуючи кожне слово, мовив: – Капітане Гардинер, я цього не зроблю. Навіть зараз я марную час. Прощавайте; прощавайте. Нехай благословить вас Бог, друже, і дай Бог мені простити самого себе, та я мушу йти далі. Містере Старбак, завважте час за нактоузним годинником, і щоб рівно за три хвилини на кораблі не лишилося нікого із сторонніх. Потім брасопити реї і взяти колишній курс.
Він рвучко повернувся і, не озираючись, пішов до своєї каюти, залишивши капітана «Рахілі» стояти нерухомо, враженого такою беззаперечною і чіткою відмовою на всі його палкі благання. Потім, наче отямившись, Гардинер у мовчанні швидко підійшов до борту, скоріше впав, ніж спустився, у свою шлюпку і повернувся на свій корабель.
