щоб закріпити другий кінець біля борту. Потім він, тримаючи в руках вільний кінець, пильним поглядом обвів усіх членів команди, довго дивився на Деггу, Квіквега і Тештіго, швидко відвів очі від Федалли і зрештою, спинивши твердий, упевнений погляд на своєму старшому помічнику, мовив:
– Візьміть цей кінець, сер. Я віддаю його у твої руки, Старбаку.
Потім він влаштувався в кошику, дав знак, і кошика підняли. Старбак закріпив кінець і лишився стояти біля нього. Тепер, тримаючись рукою за грот-щоглу, Ахаб озирав безмежний простір на багато миль довкола, вперед і назад, вправо та вліво – скільки сягало око з такої висоти.
Коли моряк мусить працювати серед снастей на великій висоті, де немає опори для ніг, і його піднімають на канаті і тримають там, поки він не скінчить роботи, то закріплений на палубі кінець завжди доручають тримати комусь одному, хто має за ним стежити. Річ у тім, що в плутаному розмаїтті снастей буває важко визначити внизу, який кінець куди йде нагорі; і коли весь час витягаються закріплені на палубі канати, легко може статися, що моряк нагорі, не маючи спеціально призначеного охоронця на палубі, через фатальну помилку когось із товаришів полетить з висоти за борт, у морську глибінь. Тому Ахаб у цьому випадку вчинив згідно з морськими звичаями; дивно було одне – що саме Старбак, єдиний із його підлеглих, хто наважився протиставити Ахабу хоч щось подібне до власної волі, до того ж один із тих, на кого Ахаб не міг покладатися як на ревного охоронця, – дивно, що саме його Ахаб обрав своїм охоронцем, без вагання довіривши своє життя людині, якій він не надто довіряв в усьому іншому.
Ахаб не встиг пробути нагорі й десяти хвилин, коли раптом великий морський яструб, червонодзьобий та лютий, які так часто з'являються в цих широтах у такій неприємній близькості від обличчя чатового на щоглі китобійця, – один із таких птахів, виринувши невідомо звідки, з криком заметався навколо його голови, описуючи химерні кола та вісімки. Потім він нараз шугнув на тисячу футів угору, а звідти, ширяючи колами, знову спустився і вихором закружляв біля його голови.
Проте Ахаб, жадібно втупившись у неясний далекий обрій, не зважав на оскаженілого птаха, та й ніхто б, мабуть, не звернув на нього уваги, бо в його появі не було нічого дивного, якби навіть легковажний погляд тепер не вбачав у всьому якогось особливого змісту.
– Ваш капелюх, ваш капелюх, сер! – раптом скрикнув матрос-сицилієць, що стояв чатовим на топі бізань-щогли позаду Ахаба і трохи нижче, відділений від нього глибокою повітряною прірвою.
Але смоляне крило вже майнуло перед очима Ахаба, довгий гачкуватий дзьоб простятся до його голови, і чорний яструб з криком злетів у височінь із здобиччю.
Орел тричі облетів навколо голови Тарквінія[361], зірвав із нього шапку, а потім знов опустив її йому на голову, після чого його дружина Танаквіль пророкувала, що він буде царем у Римі. Але тільки повернення шапки обернуло цю подію на добрий знак. Капелюх Ахаба був утрачений назавжди; дикий яструб стрімко летів уперед зі своєю здобиччю, випередив корабель і зрештою зник з очей; але за мить до того можна було побачити ледь помітну чорну цятку, що впала в море з тієї страшної висоти.
Розділ 131
«Пеквод» зустрічає «Розраду»
Невтомний «Пеквод» йшов все вперед і вперед, дні та хвилі котилися назад; труна, перетворена на рятівний буй, так само гойдалася на кормі; і якось нам зустрівся корабель, немовби на глум названий «Розрада». Коли він підійшов досить близько, всі на «Пекводі» звернули погляд на його ют, де стояли так звані «ножиці» – грубі, схрещені футів за вісім від палуби бруси, на яких китобійні кораблі зазвичай несуть свої запасні, необладнані чи пошкоджені вельботи.
На «ножицях» цього корабля можна було побачити поламані білі ребра шпангоута і кілька потрощених дощок – все, що колись було вельботом; але тепер ця руїна прозиралася наскрізь, наче голий, білий кінський кістяк.
– Бачили Білого Кита?
– Ось, дивіться! – відповів худий капітан біля гакаборту і махнув своїм рупором на рештки вельбота.
– Ви його вбили?
– Іще не викутий той гарпун, що його вб'є, – мовив капітан, тужливо позирнувши до себе на палубу, де мовчазні матроси поспіхом зашивали з боків згорнутий ліжник.
– Не викутий? – скрикнув Ахаб, вихопивши з розвилки зброю Перта і струснувши нею в повітрі. – Поглянь сюди, нентакетець! Тут, у моїй руці, я тримаю його смерть! Це лезо гартоване у крові та блискавиці; і я клянуся загартувати його втретє в тому гарячому місці за плавцем, де Білий Кит найглибше відчуває своє кляте життя!
– То нехай Бог тебе береже, старий. Бачиш оце? – І капітан «Розради» вказав на зашитий ліжник. – Ось я ховаю одного з п'ятьох дужих хлопців, що вчора були живі й здорові, та вмерли ще проти ночі. Тільки цього й ховаю, інші були поховані ще до смерті; ти якраз пливеш у них над могилою. – І він звернувся до своїх матросів: – Ви як там, готові? Тоді покладіть на борт дошку і підніміть тіло; отак. О Господи, – він підійшов до тіла, здійнявши догори руки, – даруй воскресіння з мертвих і життя вічне…
– Брасопити реї! Стерно під вітер! – пролунав громовий голос Ахаба.
Але «Пеквод», рвучко зрушивши з місця, все ж таки не встиг відійти досить далеко, щоб не почути плюскоту, з яким тіло пішло у воду, і кілька бризок долетіли до його корпусу, окропивши його могильним хрещенням.
Коли Ахаб, поспішаючи втекти від скорботної «Розради», повернувся до неї кормою, на чужому кораблі побачили дивний рятівний буй «Пекводу».
– Дивіться, хлопці! – долинув застережливий голос з «Розради». – Даремно ви тікаєте від нашого похорону, ой, даремно; ви лише повертаєтеся до нас гакабортом, щоб показати нам свою труну!
Розділ 132
Симфонія
Був ясний, сталево-голубий день. Небосхил і вода зливалися майже непомітно для зору у всеосяжній блакиті; замріяна височінь зорила по-жіночому ніжно й лагідно, а мужній, дужий океан поволі надимав широкі буруни, наче груди сплячого Самсона.
У небі ковзали на незаплямованих крилах легкі, білосніжні птахи; то були спокійні думи жіночної повітряної стихії; а в глибині, у голубій безодні, стрімко пропливали люті левіафани, меч-риби й акули; і то були вперті, неспокійні, вбивчі мужні думки могутнього океану.
Та хоч яка велика була відмінність між цими стихіями, зовні вона проявлялася лише в ледь помітних відтінках; вкупі вони становили одне ціле, ніби являючи собою дві сутності – чоловічу й жіночу.
А згори, мов величний володар, сонце віддавало сумирну блакить відважному воїну-океану – так віддають нареченому юну наречену. І легке тріпотливе марево на обрії – яке часто можна побачити на екваторі – ніби свідчило про ніжну довіру й солодку бентегу, з якою боязка наречена приймає ласки чоловіка.
Весь наструнчений, заглиблений у себе, весь поораний глибокими зморшками, впертий і несамовитий, з очима, палючими, мов вуглини, що жевріють навіть у попелі руїн, несхитний Ахаб стояв у ясному вранішньому світлі, піднявши розсічений шолом свого лоба до чистого дівочого лиця небес.
О безсмертна юнь і невинність блакиті! Невидимі крилаті істоти, що пурхають навколо нас! Любе дитинство повітря й неба! Які ви далекі від палючої туги старого Ахаба! Так я колись бачив Марію і Марфу[362], двох ельфів з усміхненими оченятами, коли вони безжурно бавилися біля свого старого батька, граючись кільцями опалених кучерів, що ростуть на краю вигорілого кратера його мозку.
Ахаб, повільно перетнувши палубу, перехилився через борт і стояв, дивлячись, як його тінь іде все глибше у воду під його пильним поглядом, який він втуплював у бездонну глибінь. Але чарівний аромат повітря на якусь мить розвіяв мертвотну тугу його душі. Радісний вітерець, ясночоле небо голубили і ніжили його; мачуха-доля, завжди така жорстка, сувора, нарешті ласкаво оповила руками його несхитну шию і немовби плакала над ним від радості, що знайшла у своїм серці сили врятувати і благословити свого заблудного, впертого сина. З-під опущених крисів капелюха Ахаб зронив у море сльозу, і в усьому Тихому океані не було перлини, дорожчої від цієї малої краплі.
