На світанку він зібрав усіх матросів і, відділивши бунтівників від тих, хто не брав участі в бунті, оголосив першим, що він твердо вирішив відшмагати їх усіх – і, мабуть, так і зробить, він мусить так зробити в ім'я справедливості, – проте зараз, зважаючи на їх своєчасну капітуляцію, обмежиться лише доганою, яку він і виніс їм у вельми крутих висловах.
– А вас, мерзотники, – заволав він, повертаючись до тих, хто висів на линвах, – я порубаю на шматки і вкину до саловарні! – і, схопивши лінь, він щосили опустив його на спини двох зрадників і бив їх доти, поки вони не припинили кричати і їхні голови безсило похилилися на плечі, як у двох розп'ятих розбійників.
– Я через вас собі зап'ястя вивихнув! – загорлав він нарешті. – Та для тебе, любчику, ще знайдеться міцний лінь. Витягніть у нього з рота кляп, послухаймо, що він мовить на свій захист.
Якусь мить змучений бунтівник намагався розтулити свої зведені судомою щелепи, а потім, насилу зігнувши шию, просичав:
– Я вам щось скажу, а ви над цим поміркуйте: якщо ви мене поб'єте, я вас уб'ю!
– Отакої! Ач, як налякав! – І капітан підняв руку з лінем.
– Краще не чіпайте мене! – просвистів Стілкілт.
– А доведеться! – І рука з лінем знову здійнялася для удару.
Але тут Озерник прошепотів щось, чого не почув ніхто, крім капітана, який, на подив усіх матросів, сахнувся від нього, гарячково заметався по палубі і, раптом кинувши лінь, мовив:
– Я цього не зроблю, звільніть його, розріжте мотузки, чуєте?
Проте коли підлеглі метнулися до Стілкілта виконувати наказ, їх зупинив блідий чоловік із пов'язкою на голові, – то був Редні, старший помічник капітана. Весь час після сутички на палубі він пролежав у себе на ліжку, але в цей день, почувши галас, він зібрався на силі, вийшов нагору і бачив усе, що сталося. Його щелепа була в такому стані, що говорити він майже не міг; але, промимривши, що залюбки виконає те, чого не посмів зробити капітан, він схопив лінь і попрямував до свого зв'язаного ворога.
– Боягуз, – просичав Стілкілт.
– Нехай так; та скуштуй оцього! – Редні замахнувся, і знову свистячий шепіт зупинив підняту для удару руку. Він на мить спинився, але потім не вагаючись виконав свій намір, не зваживши на погрозу Стілкілта, хоч би в чому вона полягала. Потім трьох бунтівників звільнили, усі стали до роботи, і похмурі мовчазні матроси знову чергувалися біля помп, стукіт яких, як і раніше, відлунював по всьому кораблю.
Надвечір, щойно зміна вахтових спустилася донизу, з кубрика почувся шум; двоє зрадників, тремтячи від страху, вибігли на палубу і приступили до капітанської каюти зі словами, що бояться лишатися разом з іншими членами команди. Ні намовляння, ні стусани не могли примусити їх повернутися до кубрика; врешті-решт на їх прохання цих двох розмістили, заради порятунку їхнього життя, у корабельному трюмі.
Між тим серед матросів не було помітно жодних ознак хвилювання. Навпаки, вони вирішили – мабуть, на прохання Стілкілта, – підтримувати суворий порядок, до останньої миті виконувати всі накази, а потім, коли корабель прийде у порт, покинути його разом. А для того щоб плавання скоріше скінчилося, вони домовилися іще про одне – не сповіщати про можливу появу китів. Адже, попри течу та інші небезпеки, на щоглах «Таун-Хо» з ранку до ночі стояли чатові; капітан так само, як того дня, коли вони увійшли до району промислу, жадав вирушити в гонитву за здобиччю, а Редні щомиті був готовий проміняти своє ліжко на вельбот і, не зважаючи на свою вивихнуту щелепу, позмагатися в силі з убивчою щелепою кита і запхати йому в пащеку кляп смерті.
Проте, хоча Озерник умовив матросів триматися в межах покори, він до кінця рейсу нікому не казав про свій власний план помсти тому, хто вразив його в глибини серця. Він був у вахті старшого помічника Редні, а цей божевільний, ніби кваплячись назустріч своїй загибелі, не зважив на відверте попередження капітана після подій біля бізань-щогли і заявив, що знов очолить свою нічну вахту. На цьому, а також на деяких інших обставинах базувався ретельно обміркований Стілкілтом план помсти.
Уночі Редні зазвичай сидів на планширі юта, що не дуже личило досвідченому моряку, і сидів, спираючись ліктем об шлюпку, яка висіла за бортом. У цій позі, як було добре відомо, він часом починав куняти. Відстань між шлюпкою і бортом корабля була досить великою, а внизу шуміло море. Стілкілт старанно розрахував час; його черга стояти біля стерна припадала з двох годин на третій ранок після того дня, коли його зрадили. А поки що він щоразу, коли під час вахти мав вільну хвилину, починав щось старанно плести.
– Що це ти робиш? – спитав його хтось.
– А ти як гадаєш? На що це схоже?
– На шнурок для торби, от тільки, по-моєму, він якийсь чуднуватий.
– Авжеж, – відповів Стілкілт, витягаючи шнурок перед собою, – та на щось згодиться. Ось що, друже, у мене мотузка вся вийшла, чи не даси мені трохи?
Але в кубрику мотузки не було.
– Піду попрошу в старого Реда. – І Стілкілт підвівся.
– Ти хочеш позичити в
– А чом би й ні? Гадаєш, він не захоче мені прислужитися? Це ж, зрештою, заради його блага, друже! – І, підійшовши до першого помічника, він спокійно подивився на нього і попросив мотузки, щоб полагодити своє ліжко. Його прохання задовольнили, проте ні мотузки, ні шнурка після цього ніхто не бачив; а наступної ночі, коли Стілкілт згортав свій бушлат, щоб покласти його замість подушки в головах, з кишені викотилося невелике залізне ядро у сітці, яка щільно його облягала. Ще двадцять чотири години, і він стане біля стерна – неподалік від того, хто не раз засинав над могилою, яка завжди підстерігає моряка на кожному кроці, – і тоді прийде фатальна мить; і в нетерплячій уяві Стілкілта Редні вже лежав закляклим мерцем з глибокою раною в лобі.
Але, джентльмени, від здійснення цього кривавого задуму майбутнього злочинця врятував дурень. І все ж, не ставши месником, Стілкілт сповна втішився помстою. Сталося так, що за таємничим велінням долі саме небо, здавалося, взяло на себе страшне діяння, яке він задумав.
На світанку другого дня, коли сонце ще не зійшло і команда драїла палубу, якийсь дурило-матрос з Тенерифа, що вийшов на рулінь набрати води, раптом загорлав:
– Бачу кита!
Боже, що то був за кит! То був Мобі Дік.
– Мобі Дік! – скрикнув дон Себастьян. – Святий Домінік!… Сер мореплавець, хіба в китів бувають імена? Кого ви називаєте Мобі Діком?
– Біле, славне, страшне безсмертне страховисько, доне; але це довга історія…
– Розкажіть! Розкажіть! – загукали молоді іспанці, з'юрмившись навколо мене.
– Ні, сеньйори! Сеньйори, це неможливо! Не зараз. Дайте мені перевести подих, панове.
– Чічі! Чічі! – вигукнув дон Педро. – Наш благородний друг знесилів; наповніть його келих!
– Не хвилюйтеся, джентльмени; одна мить – і я продовжую. Отже, джентльмени, несподівано побачивши білосніжного кита за п'ятдесят ярдів, матрос з Тенерифа так розхвилювався, що забув про умову між членами екіпажу і мимохіть скрикнув, хоча троє чатових на щоглах, уже давно помітивши страховисько, продовжували мовчати. Здійнявся ґвалт. «Білий Кит! Білий Кит!» – кричали капітан, помічники і гарпунери; усі вони, не налякані страшними чутками, мріяли подолати цю славетну дорогоцінну рибу; матроси з похмурим острахом і прокльонами дивилися на величезного молочно-білого звіра; він був навдивовижу гарний і сяяв у ранковому сонці, наче живий самоцвіт у морській блакиті. Джентльмени, все відбувалося наче за якимось фатальним велінням долі; так, немовби вирок був виголошений ще на
