– Бачиш цю грот-щоглу? – відповів той, вказуючи на корабель. – Отож, нехай це буде одиниця; тепер візьми всі обручі, що в трюмі «Пекводу», і настроми їх у ряд за щоглою, наче нулі; та це не складе і половини його віку. Для цього всіх обручів, що є на світі, не вистачить.
– Слухай, Стаббе, здається мені, це ти просто хвалився, коли казав, що при нагоді кинеш нашого Федаллу в море. Коли він справді такий старий, що нулів не вистачить, і коли він житиме вічно, то нащо кидати його за борт?
– Принаймні, хоча б скупати.
– Таж він прилізе назад.
– Тоді ще раз скупати; щоб не просихав.
– А коли йому скортить скупати тебе, тоді як? Скупати і втопити?
– Нехай спробує; тоді я йому так затоплю в пику, що він не скоро поткнеться до адміральської каюти, вже не кажучи про нижню палубу, де він живе, чи про верхню, де весь час нишпорить. Та цур йому! Невже ти гадаєш, Фласку, що я боюся диявола? Хто його боїться, крім старого адмірала, котрий не сміє схопити його і закувати в колодки, як він того заслуговує, а натомість дозволяє йому лазити де заманеться і красти людей; адмірал з ним ще й угоду підписав, що засмажить усіх людей, кого диявол украде. Оце так адмірал!
– Ти гадаєш, Федалла хоче украсти капітана Ахаба?
– Я гадаю? Ти скоро сам це побачиш, Фласку. Але я за ним пильнуватиму; і коли побачу щось підозріливе, то схоплю його за барки і скажу: «Чуєш, Вельзевуле, не роби того!» А як він буде комизитися, то, їй-богу, я витягну хвіст у нього з кишені, підтягну його до кабестана і так накручу, що той хвіст репне під саму зав'язку, отак! А коли він побачить, що його так обчикрижили, тоді, мабуть, крутне своїм цурпалком і дасть драла, і навіть хвоста підібгати не зможе.
– А що ти зробиш із хвостом, Стаббе?
– Що зроблю? Та продам пастухові замість батога, коли повернемось; що ж іще?
– От що, Стаббе, невже ти це серйозно кажеш? І те, що зараз, і те, що раніше?
– Серйозно чи ні, а ми вже на місці.
З палуби скомандували швартувати кита по лівому борту, де вже висіли приготовані ланцюги і талі.
– Хіба ж я не казав? – мовив Фласк. – Побачиш, скоро ця голова повисне напроти кашалотової.
Минуло ще трохи часу, і пророцтво Фласка здійснилося. Якщо досі «Пеквод» круто хилився в бік голови кашалота, то тепер з другою головою у вигляді противаги він знову став рівно; проте й зараз, як ви можете собі уявити, йому доводилося важко. Так, якщо ви підвісите з одного борту голову Локка, вас одразу похилить на один бік; та почепіть з іншого борту голову Канта[264] – і ви постанете рівно, хоч цей тягар завдасть вам клопоту. Деякі розумники балансують так усе життя. От дурні, та викиньте за борт цей двоголовий тягар, і як легко вам буде пливти своїм власним курсом!
Розтин туші, після того як до борту пришвартують справжнього кита, зазвичай майже не різниться від розтину кашалота; тільки в кашалота голову відтинають усю, а в справжнього кита спочатку вирізають і піднімають на палубу губи і язик разом зі славнозвісним китовим вусом, прикріпленим до піднебіння. Проте цього разу нічого такого не робили.
Туші обох китів лишилися плавати за кормою, і корабель, обтяжений двома головами, гойдався на хвилях, вельми скидаючись на в'ючного мула, що тюпає під тягарем двох важких кошиків.
Тим часом Федалла мовчки дивився на голову справжнього кита, раз у раз переводячи погляд з її глибоких зморшок на лінії своєї долоні. Сталося так, що Ахаб стояв поблизу, і його тінь падала на парса[265]; а коли і від самого парса падала тінь, то вона зливалася з тінню Ахаба, лише трохи подовжуючи її. А матроси, працюючи, бачили це і висловлювали дивовижні здогади.
Розділ 74
Голова кашалота – порівняльний опис
Ось перед нами два великі кити, що стулили докупи свої голови; тож вчинимо за їхнім прикладом і поміркуємо разом.
Кашалот і справжній кит – це найвидатніші представники великого Ордену левіафанів
Насамперед вас вразить загальний контраст. Звісно, обидві голови є дуже масивними; але кашалотові властива якась математична симетрія, якої вочевидь бракує справжньому киту. У кашалотовій голові набагато більше характерних рис. Поглянувши на неї, ви мимохіть усвідомлюєте його всеосяжну велич. А в цьому разі ця велич ще посилювалася забарвленням його тімені – світло-сірого в цяточку, що свідчило про його поважний вік і великий життєвий досвід. Одне слово, то був, як кажуть китобої, «сивий кит».
Тепер перейдемо до того, у чому найменш чітко вимальовується відмінність між цими двома головами, а саме до їхніх найважливіших органів – вуха та ока. Якщо пильно придивитися, то на обох головах, далеко збоку, біля того місця, де в них сходяться щелепи, можна побачити невелике око без повік, що нагадує око лошати – настільки його розміри не відповідають розмірам голови.
А таке своєрідне бічне положення китового ока переконливо свідчить про те, що кит не може побачити предмет, який міститься просто перед ним, так само, як не бачить того, що в нього позаду. Іншими словами, положення китового ока збігається з положенням людського вуха; тож можете собі уявити, наскільки б вам це сподобалося, якби ви могли бачити тільки збоку, вухами. З'ясувалося б, що ваше поле зору поширюється не більш ніж на тридцять градусів уперед і десь на стільки ж назад. І якби ваш запеклий ворог ясного дня рушив просто на вас з кинджалом у піднятій руці, ви б не помітили його так само, як і в тому випадку, коли б він підкрадався до вас ззаду. Коротко кажучи, у вас було б, так би мовити, два зади і водночас два переди (з боків): бо де, власне кажучи, у людини перед? Там, де очі.
І це ще не все; якщо в будь-якої іншої тварини очі розміщені так, щоб їхні зорові сили об'єднувалися, посилаючи в мозок один, а не два образи, то особливе розташування китових очей, безнадійно розділених багатьма кубічними футами лоба, який здіймається між ними, мов висока гора між двох озер у долинах, – безперечно, таке розташування роз'єднує два образи, які виникають у двох не пов'язаних між собою органах. Завдяки цьому кит має чітку картину справа і не менш чітку картину зліва, а все, що посередині, повинно здаватися йому суцільним мороком і порожнечею. Іншими словами, людина дивиться на цей світ зі своєї сторожової вежі крізь дві віконниці одного вікна. А в кита ці віконниці вставлені окремо, і виходить двоє вікон, які прикро спотворюють пейзаж. Про цю особливість зору кита завжди слід пам'ятати під час полювання; нехай пам'ятає про неї і читач, коли читатиме опис відповідних сцен.
У зв'язку з цими зоровими особливостями левіафана можна було б торкнутися одного цікавого і дуже складного питання. Проте я змушений обмежитися лише натяком. Оскільки при світлі очі в людини розплющені, то акт зору є мимовільним; тобто людина не може не бачити тих предметів, що містяться перед нею. Але з життєвого досвіду ми знаємо, що хоч би яке широке коло предметів охопив водночас людський погляд, ніхто не може детально роздивитися відразу якісь два предмети – байдуже, малі чи великі; навіть коли вони лежать поряд. І якби ви могли роз'єднати ці два предмети і оточити кожен з них кільцем непроникної темряви, тоді, щоб роздивитися один з них, зосередивши на ньому всю свою увагу, ви мусите на певний час викинути з голови інший. А як це відбувається в кита? Обидва його ока самі по собі, звичайно, діють одночасно; та невже його мозок настільки більш місткий, більш різнобічний і тонкий за людський, що він може в одну і ту саму мить детально роздивлятися два окремі предмети, один з одного боку, а другий з другого? І коли це справді так, він заслуговує не меншої пошани, ніж людина, здатна одночасно доводити дві теореми Евкліда. Їй-право, якщо поміркувати, таке зіставлення є цілком виправданим.
