– Людина за бортом! – заволав Деггу, що серед загального заціпеніння оговтався першим. – Дайте відро!
Він ступив одною ногою у відро, щоб не впасти, якщо просочений лоєм гордень вислизне з пальців, і матроси підняли його на голову кита, поки Тештіго ще не встиг опуститися на її внутрішнє дно. А тим часом довкола зчинився страшний ґвалт. Люди, дивлячись за борт, побачили, що нерухома доти голова раптом заворушилася у воді, наче схвильована якоюсь важливою думкою; насправді то борсався бідолашний індіанець, мимоволі показуючи, на якій глибині він перебуває.
Тієї миті, коли Деггу, стоячи на голові кашалота, розплутував гордень, що зачепився за головні снасті, які підтримували голову, прозвучав гучний тріск; і, жахаючи матросів, один з великих гаків, на яких трималася голова, вирвався, велетенська маса загойдалася, похилившись за бортом, і весь корабель задвигтів, п'яно захитався з боку в бік, наче щойно налетів на айсберг. Єдиний гак, на якому тепер тримався цей страшний тягар, здавалося, зараз відлетить також; і ця небезпека ще зростала від того, що тягар так сильно хитався.
– Злазь! Злазь! – гукали матроси до Деггу, але негр, однією рукою вхопившись за товстий трос, на якому він міг би повиснути, якби голова відірвалася, вивільнив заплутаний гордень і жбурнув відро у похилий колодязь, щоб похований у його глибині гарпунер міг схопитися за відро і таким чином вилізти назовні.
– Тікай звідти, заради бога! – кричав Стабб. – Ти ж не патрон вставляєш, хлопче! Злазь! Як ти йому допоможеш? Стукнеш відром по голові, от і по всьому. Тікай, чуєш!
– Стережися! – пролунав шалений крик, наче вибух ракети.
У ту саму мить величезна голова з жахливим гуркотом зірвалася в море, наче Столова скеля – у Ніагарський водоспад; корабель, звільнившись, шарпнувся в протилежний бік, сяйнувши своєю мідною обшивкою, і всі так і остовпіли, побачивши крізь каламутну пелену бризок Деггу, який розгойдувався на талях то над палубою, то над морем, схопившись за товстий трос; а бідолашний Тештіго, похований живцем, поринав у морську безодню! Та сліпуча пара ще не розсіялася, коли над поруччями майнула оголена постать з абордажним палашем у руці. Наступної миті гучний плюскіт сповістив, що мій відважний Квіквег іде на поміч. Усі метнулися до борту, з'юрмилися біля поруч, і кожен, затамувавши подих, лічив бульки на хвилях, а секунди минали, і не було видно ні потопаючого, ні рятівника. Тим часом кілька матросів спустили шлюпку і відчалили від борту.
– Он там! Он там! – закричав Деггу, що тепер висів на нерухомих талях високо над палубою, і всі ми побачили, як на віддалі над блакитними хвилями майнула людська рука; це було дивне видовище – наче жива рука піднялася з трави над могилою.
– Обоє! Обоє! Там обоє! – шалено кричав Деггу; ще мить – і ми побачили, що Квіквег відчайдушно гребе однією рукою, а другою міцно тримає індіанця за довге волосся, їх втягли у шлюпку і швидко підняли на палубу; але Тештіго очуняв не скоро, та й у Квіквега вигляд був не надто веселий.
Тож як було звершено це благородне діяння? Слухайте. Квіквег пірнув услід за головою, що повільно занурювалася в глибину, кілька разів різонув її своїм палашем знизу, так що утворився великий пробій, потім викинув палаш, застромив туди свою довгу руку, якомога глибше і вище, і витягнув бідного Теша за голову. Він стверджував, що спершу намацав ногу, проте, чудово знаючи, що так робити не годиться, бо можна накоїти лиха, він запхав ногу назад і спритним поштовхом із закрутом змусив індіанця перевернутися сторчма; тому за другої спроби той пішов старим перевіреним шляхом – головою вперед. Що ж до кашалотової голови, то вона поводилася якнайкраще.
Отак завдяки сміливості Квіквега і його надзвичайному акушерському вмінню відбулося звільнення, чи то пак, народження Тештіго, і відбувалося воно, до речі, у вельми небезпечній обстановці; такий урок не повинен пройти даремно; молодь слід навчати основ акушерства так само, як фехтування, боксу, верхової їзди і веслування.
Я чудово розумію, що ця дивовижна пригода з індіанцем може видатися сухопутній людині просто неймовірною, хоча всі, певно, колись бачили або чули, як люди падали в криницю чи бочку; такі випадки трапляються скрізь і повсюди, і не з таких поважних причин, як у випадку з Тештіго, якщо згадати про надзвичайну слизькість кашалотової криниці.
А втім, хто зна – може, ви присікаєтеся до мене: як же це так? Ми думали, що чарункувата, просочена спермацетом голова кашалота – найлегша і найбільш плавуча частина його тіла; а тепер ви змушуєте її потопати в рідині, питома вага якої набагато більша за її власну. От ми тебе й спіймали! Аж ні; річ у тім, що, коли Теш упав туди, майже весь спермацет був вичерпаний, легкий вміст зник, і лишилися самі стінки «криниці», що складаються, як я вже казав, з міцної, гартованої речовини, набагато важчої, ніж морська вода, у якій вона одразу тоне, мов свинець. Та в нашому випадку швидкому зануренню цієї речовини у воду перешкоджали інші частини голови, від яких вона не була відокремлена, і тому вся голова тонула дуже повільно і неквапно; саме це дало Квіквегу можливість здійснити свій акушерський подвиг, так би мовити, стрімголов – і правда, пологи були стрімкі.
А якби Тештіго зник у цій голові навіки, то була б прекрасна смерть; він би захлинувся у білосніжному, м'якому, духмяному спермацеті, і труною, катафалком і могилою стала б для нього скарбниця кашалота, його sancta sanctorum[272] . Можна згадати лише одну солодшу смерть – прекрасну смерть бджоляра з Огайо, котрий шукав мед у дуплі і знайшов його так багато, що, перехилившись надто далеко вниз, потонув у медовій драговині і був у ній забальзамований. А як ви гадаєте, скільки було таких, хто впився до смерті медовою мудрістю Платона?
Розділ 79
Прерії
Вивчити риси обличчя левіафана і ґулі на його черепі – до такої спроби не вдався ще жоден френолог чи фізіономіст. І ця спроба обіцяла б не більше успіху, ніж для Лафатера[273] – спроба роздивитися зморшки на Гібралтарській скелі чи для Галля[274] – спроба піднятися по приставній драбині і вистукати купол Пантеону. Щоправда, Лафатер у своїй відомій праці не тільки розглядає різноманітні людські обличчя, але й звертає увагу на обличчя коней, птахів, змій та риб і детально обговорює найменші зміни їхнього виразу. Так само і Галль, а потім його учень Шпургейм висловили деякі міркування щодо френологічної характеристики інших живих істот. І тому я, хоч маю досить убогий досвід для того, щоб стати піонером у застосуванні цього напівнаукового вчення щодо левіафана, все ж таки вдаюся до цієї спроби. Я спробую зробити все можливе, а досягну, чого зможу.
З фізіономічного погляду, кашалот – аномальна істота. Він не має носа. А оскільки ніс – центральна і взагалі найпомітніша риса обличчя і оскільки саме він надає обличчю кінцевого виразу, цілковита відсутність цього органа, звісно, позначається на виразі обличчя кита. Як при плануванні мальовничих парків і садів важко досягти завершеності, не встановивши на помітному місці якогось обеліска, купола, статуї або вежі, – так само й обличчя буде позбавлене фізіономічної гармонії, якщо на ньому не височить ажурна дзвшиця носа. Відламайте носа в мармурового Юпітера Фідія[275] – і побачите, який він матиме сумний вигляд! Проте кит є такий великий за розміром, усі його обриси такі величні, що та вада, що є неприпустимою для мармурового Юпітера, у ньому не відчувається. Навіть більше, вона надає йому особливої величі. На обличчі кита ніс виглядав би просто недоречно. Коли ви під час фізіономічного плавання у своїй чотиривесловій шлюпці оминаєте його велетенську голову, ваш шанобливий захват не слабшає від думки про ніс, за який його можна було б водити. Адже ця думка, бува, не дає вам спокою, коли ви дивитеся на можновладне бидло на троні.
Якщо говорити про видатні фізіономічні особливості кита, то вони найбільш помітні, коли дивитися на нього спереду. Це просто божественне видовище.
Високе чоло мислителя – це Схід, збентежений світанком. Кучерявий лоб бика на сонному пасовищі несе слід божественного доторку. Лоб слона, який штовхає важкий тягар угору по гірській кручі, має королівську велич. І в людини, і в тварини чоло подібне до золотої печатки, якою німецькі імператори скріплювали свої грамоти. На ній написано: «Створене моєю рукою сьогодні. Бог». Проте в багатьох тварин, а іноді – і в людини, лоб – це просто клаптик альпійської луки, що визирає з-під снігу. Рідко можна побачити таке чоло, що, як у Шекспіра чи Меланхтона[276], сягало так високо вгору і спускалося так низько, щоб очі з-під нього сяяли прозорими, спокійними, вічними гірськими озерами, а вгорі у зморшках ви бачили слід розлогих дум, що спустилися звідти на водопій, як мисливці бачать на снігу слід гіллясторогого оленя. Але божественна зверхність чола, властива всім земним створінням, у великого кашалота зростає настільки, що, дивлячись йому в лоб, ви гостріше відчуваєте могуття Божества і силу зла. Адже ви не дивитеся на якусь певну точку; ви не бачите жодної риси – ні носа, ні очей, ні вух, ні рота, ні взагалі обличчя як такого; власне, в нього й немає обличчя, є лише неосяжна твердиня лоба, поораного борознами таємниць, що несуть німу загибель човнам, кораблям і людям. І в профіль це величне чоло не втрачає своєї величі, хоч вона і не так вас пригнічує. У профіль краще видно те поперечне напівкругле заглиблення посередині лоба, яке в людини є, за твердженням Лафатера, ознакою геніальності.
