Цебто як? Геній у кашалоті? Хіба кашалот писав книги чи виголошував промови? Ні, його геній виявляється саме в тому, що він ніколи нічого не робив на доказ своєї геніальності. Він виявляється і в пірамідному мовчанні кашалота. До речі, якби про кашалота дізнався давній Схід на світанку своєї юності, тогочасна по-дитячому чарівна думка піднесла б його на божественну висоту. Адже за тих часів люди обожнювали нільського крокодила за те, що він не має язика; а в кашалота язика теж немає, вірніше, є, але такий маленький, що він не може вам його показати. Якщо в майбутньому якась високоцивілізована поетична нація звабить веселих травневих богів давнини повернутися до їхнього престолу і знов оселить їх у наших еготичних небесах, на тій горі, де нині немає нікого, – то, будьте певні, великий кашалот по праву посяде місце Юпітера.
Шампольон[277] розшифрував гранітні зморшки ієрогліфів. Але немає того Шампольона, який зміг би розшифрувати єгипетські таємниці обличчя людини, та й будь-якої живої істоти. Фізіономіка, як і всі людські науки, – лише нетривка фантазія. І якщо сер Вільям Джонс[278], що читав тридцятьма мовами, не зміг прочитати потаємного виразу обличчя простого селянина, то як може неписьменний Ізмаїл прочитати страшні халдейські письмена на кашалотовому чолі? Подивіться на це чоло самі – і прочитайте, якщо зможете.
Розділ 80
Горіх
Якщо кашалот – Сфінкс для фізіономістів, то френологам його череп видався б, мабуть, таким геометричним колом, квадратуру якого неможливо знайти.
У дорослої тварини череп має щонайменше двадцять футів у довжину. Якщо відокремити нижню щелепу, то збоку череп виглядатиме як ледь похила площина, що лежить на абсолютно рівній основі. Але в живого кита – як ми вже знаємо – цей нахил майже вирівняний і доповнений тією величезною масою «спермацетового мішка», що лежить на ньому. Зверху в черепі є довгаста ямка, що вміщує в себе цю масу, а під нею – друга (зазвичай не більше десяти дюймів завдовжки й завширшки), у якій лежить мізерна жменька китових мізків. Мозок відділений від лоба двадцятифутовою стіною, він ховається за могутніми укріпленнями, наче внутрішня фортеця Квебека за широким кільцем мурів. Він, наче скринька з коштовностями, так майстерно захований у черепі, що багато хто з китобоїв стверджує, наче в кашалота взагалі немає мозку, окрім драглистої маси спермацету, що займає чимало кубічних ярдів. Весь складчастий, помережаний звивинами та зморшками, цей загадковий орган, на їхню думку, більш гідний містити в собі китову мудрість.
Тому зрозуміло, що для френолога голова живого та здорового кита – це просто суцільна омана. Його справжній мозок нічим не дає про себе знати. Кит, як і все по-справжньому величне, являє світові свою оманливу подобу.
Якщо ви звільните череп від спермацетового тягаря і подивитеся на нього ззаду, з широкого кінця, вас здивує, наскільки він подібний до людського черепа, взятого в такому ж ракурсі. Справді, розмістіть цей череп (ясна річ, зменшений до відповідного розміру) серед зображень людських черепів, і ви не зможете їх розрізнити; а помітивши заглиблення в нього на тімені, ви, як френолог, скажете: «Цій людині бракувало самоповаги і поваги до інших». І ці дві нищівні характеристики разом із визнанням його великого розміру та надзвичайної сили дадуть вам змогу отримати найбільш правдиве, хоча й не надто втішне, поняття про силу і могутність.
Та якщо ви подумаєте, що через скромні розміри китового мозку йому бракує звивин, я з вами не погоджуся. Погляньте уважніше на хребет будь-якої чотириногої тварини, і ви з подивом побачите, що він нагадує витягнуте намисто з малесеньких черепів, кожен із яких має якусь рудиментарну подібність до справжнього черепа. На думку німецьких учених, хребці – це і є не що інше, як нерозвинені черепи. Утім, гадаю, що не вони першими помітили цю дивну подібність. Мені якось указав на неї один приятель-іноземець, для наочного підтвердження використавши скелет убитого ним ворога, з чиїх хребців він виклав своєрідний барельєф на дзьобоподібному носі своєї піроги. Певно, френологи припустилися серйозної помилки, відмовившись розширити поле своїх досліджень і спуститися з мозочка по каналу спинного мозку. Я впевнений, що про вдачу людини можна довідатися з її хребта. І хоч би ким ви були, я б краще обмацував при знайомстві ваш хребет, а не череп. Іще ніколи не бувало так, щоб хиткий стовпець хребта підтримував велику й благородну душу. Я пишаюся своїм хребтом, бо це – міцне, несхитне древко знамена, з яким я виходжу у світ.
Спробуємо застосувати цей спінальний відділ френології до великого кашалота. Його черепна порожнина переходить у перший шийний хребець, а в цьому хребці звужується у восьмидюймовий конус канал спинного мозку, який має в перерізі десять дюймів. При переході з одного хребця до іншого цей канал звужується, але дуже плавно, і ще довго лишається надзвичайно товстим.
Звичайно, канал заповнений спинним мозком – тією самою загадковою волокнистою речовиною, з якої складається і головний мозок, і прямо з'єднаний з черепною коробкою. Навіть більше того, виходячи з черепа, мозок протягом багатьох футів зберігає майже той самий об'єм, що й головна ділянка. То хіба ж не доцільно було б вивчити хребет кашалота і з френологічної точки зору? Адже з цієї точки зору стає зрозумілим, що дуже малі – порівняно – розміри його головного мозку щедро відшкодовуються надзвичайно великим розміром мозку спинного.
Проте над цим питанням нехай працюють френологи, а я, тимчасово прийнявши спінальну теорію, хотів би застосувати її до кашалотового горба. Цей королівський горб височить, якщо не помиляюся, над одним із найбільших хребців, повторюючи на поверхні його опуклі обриси. За місцеположенням я б назвав цей горб органом твердої волі і впертості кашалота. А що це чудовисько надзвичайно вперте, ви ще самі пересвідчитеся.
Розділ 81
«Пеквод» зустрічає «Діву»
Настав і той день, коли нам судилося зустріти корабель «Юнгфрау», власник – Дерік де Деєр з Бремена.
Голландці й німці, що колись мали славу найкращих китобоїв, тепер пасуть задніх у цій справі; і все ж таки час від часу їхній прапор можна побачити в широкому просторі Тихого Океану.
«Юнгфрау» чомусь захотіла віддати нам шану. Іще на віддалі від «Пекводу» вона розвернулася, спустила шлюпку, і її капітан прибув до нас, у нетерпінні стоячи на носі, а не на кормі.
– Що це в нього в руці? – вигукнув Старбак, вказуючи на якийсь предмет, що коливався в капітановій руці. – Та ні, не може бути! Лампа!
– Ні, ні, – обізвався Стабб, – ні, то кавник, містере Старбак; він хоче почастувати нас кавою, от німчура! Хіба ви не бачите, он і слоїк стоїть поруч. Там у нього окріп. Ні, мені цей німчур подобається!
– Та годі тобі, – мовив Фласк. – Це не лампа, а слоїк на олію. У нього скінчилася олія, ось він і поплив до нас жебрати.
Хоча може видатися досить дивним, що корабель, який добуває китовий лій, на промислі позичає олію в інших; і хоча це суперечить відомій приказці про тих, хто возить вугілля в Ньюкасл[279], такі речі дійсно трапляються; і в цьому разі капітан Дерік де Деєр справді плив на «Пеквод» заправити лампу, як і стверджував Фласк.
Коли він зійшов на палубу, Ахаб задав йому своє одвічне питання, ніби не бачачи, що той тримає в руці; але німець своєю поганенькою англійською сяк-так пояснив, що нічого не знає про Білого Кита, і одразу перевів розмову на свою лампу та бляшанку для олії, зауваживши, що він, капітан, мусить засинати в темряві, оскільки бременські запаси олії вичерпані до краплини, і поки що не пощастило вполювати бодай летючу рибу, щоб їх поповнити; таким чином він дав зрозуміти, що його корабель зараз у тому стані, який китобої називають «чистим», тобто порожнім, і що тому він якнайкраще виправдовує свою назву – «Юнгфрау», тобто діва.
Після того як його прохання задовольнили, Дерік подався до своїх; та він ще не встиг наблизитися до корабля, коли і наші, і їхні чатові майже одночасно побачили китів; і Деріку так кортіло почати полювання, що він, не гаючи часу на те, щоб відвезти на корабель лампу і бляшанку, тут-таки розвернув свого човна і помчав за ламповою олією в образі левіафана.
Здобич побачили з підвітряного боку, і тому шлюпка Деріка і три інші вельботи, спущені з німецького корабля, мали неабияку перевагу перед човнами «Пекводу». Китів було вісім – невеличке стадо. Відчувши небезпеку, вони зімкнулися і тепер мчали по вітру, торкаючись боками, наче вісім запряжених коней. За ними лишався широкий пінний слід, наче вони розгортали на морі сувій пергаменту.
Позаду, відставши на багато сажнів, плив старий самець з великим горбом, який, судячи з його повільних рухів та жовтавих наростів по всьому тілі, страждав на розлиття жовчі чи якусь іншу хворобу. Цей кит навряд чи належав до стада, що пливло попереду: такі статечні левіафани не бувають товариськими. Проте він уперто тримався у них в кільватері, хоча струмінь, який відкидали їхні хвости, мабуть, заважав йому рухатися, бо під його широким лобом брижилася біла піна, яку утворюють дві стрічні течії. Фонтани він пускав короткі
