провісницького чуття; і невдовзі це передчуття справдилося.
Опівдні побачили китів; та щойно корабель наблизився до них, вони розвернулися і стрімголов удалися до втечі, безладно, наче кораблі Клеопатри, що тікали від Арціуму.
Проте вельботи продовжували гнатися за ними; попереду йшов Стабб. Тештіго насилу спромігся встромити один гарпун; але поранений кит, не пірнаючи, ще швидше помчав уперед. А при такому безперервному натягу гарпун, встромлений в тіло кита, рано чи пізно неодмінно вилетить; тому потрібно було або забити кита острогою, або примиритися з неминучою втратою гарпуна. Підтягти вельбот до кита було неможливо – він вихором мчав по хвилях. Що ж тут удієш?
З усіх чудесних пристосувань і досягнень людської майстерності, з усіх мудрувань та хитрощів, що їх знає бувалий китобій, ніщо не зрівняється з тим маневром остроги, який називають «кидком». Ні шпага, ні рапіра не виявляють у своїх випадах подібної спритності. Цей прийом застосовують лише тоді, коли кит, незважаючи на всі заходи, вперто тікає; при цьому найбільш вражає та велика відстань, на яку влучно закидається довга острога з вельбота, що розгойдується на хвилях, та ще й на повній швидкості. Довжина всієї остроги від сталевого вістря до кінця дерев'яного руків'я – десять-дванадцять футів; древко набагато тонше, ніж у гарпуна, і виготовляється з більш легкого матеріалу – сосни. До нього кріпиться тонка, але досить міцна мотузка – перлінь, за допомогою якого закинуту острогу знову втягають у човен.
Перш ніж ми рушимо далі, слід зауважити, що, хоча гарпун можна закинути так само, як острогу, це робиться нечасто; такі спроби здебільшого бувають невдалими через велику вагу і невелику довжину гарпуна, що при кидку є значною перешкодою. Тому спочатку треба взяти кита на гарпунний лінь, а тоді вже робити «кидок».
Тепер погляньте на Стабба; цей чоловік, що в будь-якій небезпеці зберігає життєрадісний спокій та витримку, наче створений для того, щоб уславити себе влучним «кидком». Погляньте на нього: ось він стоїть, випроставшись на весь зріст на хиткому носі вельбота, який стрімко мчить на тросі за китом, що летить у вихорі піни за сорок футів від нього. Легко піднявши довгу острогу на рівні очей, щоб перевірити, чи вона досить пряма, Стабб, насвистуючи, підхоплює останнє кільце перліня і затискає вільний кінець у кулаці. Потім, тримаючи острогу нарівні з пряжкою свого пояса, він починає цілитись у кита; прицілившись, повільно опускає вниз кінець руків'я, таким чином піднімаючи вістря, щоб ця смертельна зброя стала рівно на його долоні, зблискуючи лезом на п'ятнадцятифутовій висоті. Він нагадує жонглера, який балансує довгою жердиною в себе на підборідді. Ще мить – і сяюча криця від блискавичного поштовху злітає догори, описавши над збуреним простором красиву дугу, і тріпоче, вп'явшись у живу плоть кита. І кит замість водяних бризок випускає в повітря червоний кров'яний струмінь.
– Бачте, як із нього чіп вибило! – кричить Стабб. – Сьогодні благословенне Четверте липня; нехай усі фонтани сьогодні б'ють вином! От якби з нього текло старе орлеанське віскі, чи старий Огайо, чи прекрасний старий Мононгахіла! Отоді, друже Тештіго, ти б підставив кухля, і ми пустили б його по колу! А що, справді, хлопці, ми б зварили пуншу в його дихалі та випили б живої водиці з живої чаші!
Знову та знов у супроводі таких веселих слів здійснюється майстерний «кидок», і щоразу острога слухняно вертається до хазяїна, наче хорт на шворці. Кит б'ється в передсмертних корчах; гарпунний лінь слабшає, а той, хто звершив «кидок», сидить на носовій банці й мовчки спостерігає за смертю чудовиська.
Розділ 85
Фонтан
Те, що вже шість тисяч років – і ще бозна-скільки мільйонів років до того – великі кити пускали фонтани у всіх морях, зрошуючи і поливаючи підводні сади, наче вони не кити, а садові поливальники; те, що за останні кілька століть тисячі мисливців упритул наближалися до цих фонтанів і на власні очі бачили осяйні струмені; те, що все це правда, однак до цієї благословенної миті (у п'ятнадцять із чвертю хвилин на першу шістнадцятого грудня в рік від Різдва Христового 1851) досі не з'ясовано, що таке ці фонтани – водяні струмені чи стовпи пари, – це варте особливої уваги.
Отже, розгляньмо це питання разом із деякими цікавими деталями, які його безпосередньо стосуються. Усі знають, що завдяки особливій будові зябер риби дихають повітрям, розчиненим у тій самій стихії, у якій вони плавають; таким чином, тріска чи оселедець може прожити сто років, жодного разу не вистромивши голову з води. А кит, завдяки своїй вельми своєрідній внутрішній будові – адже він має легені, подібні до людських, – може жити, тільки вдихаючи атмосферне повітря. Цим пояснюється необхідність його візитів до зовнішнього світу. Проте він не має змоги вдихати повітря ротом, оскільки у звичайному положенні паща кашалота принаймні на вісім футів занурена у воду, а його дихальне горло взагалі не має сполучення з пащею. Ні, він дихає тільки через дихальний отвір, який міститься на самому тімені.
Якщо я скажу, що для кожної істоти дихання є функцією, абсолютно необхідною для життя, оскільки при цьому з повітря витягається речовина, яка, поєднавшись із кров'ю, віддає їй свої живильні властивості, – гадаю, я не помилюся, хоча, можливо, і вживатиму забагато наукових термінів. Нехай так; але з цього можна зробити висновок, що якби всю кров людини можна було провентилювати за один вдих, після цього ми могли б заліпити собі ніздрі і відкласти наступний вдих дуже надовго. Іншими словами, людина могла б жити не дихаючи. Хоч яким це здається протиприродним, саме так воно є з китом, який може годину чи навіть більше пробути під водою, жодного разу не вдихнувши і не отримуючи в будь-який інший спосіб ані краплини повітря, бо в кита, як ми пам'ятаємо, немає зябер. Як він це робить? По обидва боки від спинного хребта між його ребрами міститься цілий критський лабіринт химерно сплетених, подібних до вермішелі судин; і після того, як кит пірне в глибину, ці судини роздуваються від окисленої крові. Тому він годину чи більше несе в собі по морських глибинах запас життєвої сили, так само як верблюд, перетинаючи безмежну пустелю, несе чималий запас питної води у своїх чотирьох додаткових шлунках. З анатомічної точки зору існування цього лабіринту не викликає сумніву; а в тому, що обґрунтована ним теорія є цілком розумною і правдоподібною, мене переконує звичка китів «добирати», як кажуть китобої, усі свої фонтани, – звичка, яку інакше пояснити не можна. Я маю на увазі ось що. Нічим не сполоханий кашалот, виринувши на поверхню, завжди лишається там протягом якогось певного, сталого проміжку часу. Наприклад, він проводить на поверхні одинадцять хвилин і за цей час випускає сімдесят фонтанів, тобто сімдесят разів вдихає і видихає; отже, хоч би він виринув знову, він неодмінно зробить ті самі сімдесят вдихів і проведе на поверхні такий самий час, з точністю до хвилини. Якщо ви сполохаєте його, коли він «не дібрав» кількох вдихів і він стрімко піде углиб, то потім знову спливе на поверхню, щоб поповнити нестачу повітря. І поки він не зробить ті свої сімдесят вдихів та видихів, він не пірне на повний строк. Слід зауважити, що для різних особин усі наведені величини є різними; та для будь-якої окремої особини вони є однаковими і сталими. То навіщо кит хотів би «добрати» всі свої фонтани, якби не мусив неодмінно заповнити свою повітряну ємність перед довгим зануренням? І цілком очевидно, що саме через необхідність періодично виринати на поверхню кит наражається на смертельну небезпеку полювання. Адже ні гаком, ні сіткою не можна спіймати левіафана, коли той плаває за тисячі сажнів від сонячного світла. Тому не твоє вміння, о мисливець, а природна потреба жертви робить тебе переможцем!
Людина дихає безперервно – один вдих забезпечує лише два-три удари серця; тож попри всі турботи і клопоти, уві сні та наяву людина все одно має дихати – або померти. А кашалот дихає лише одну сьому частину, так би мовити, один недільний день свого віку.
Уже було сказано, що кит дихає лише крізь дихальний отвір; і якщо тепер у повній відповідності до істини додати, що повітря, яке він видихає, змішане з водою, то, на мою думку, ми отримаємо задовільне пояснення того факту, що кит не має нюху; адже єдине, що в кита хоч трохи нагадує ніс, це дихальний отвір; а він настільки зайнятий цими двома стихіями, що від нього годі сподіватися чутливого нюху. А щодо самої таємниці китового фонтана – складається він з води чи тільки з пари, – це питання так і лишається нез'ясованим. Можна з певністю твердити одне – що в кита немає органів нюху. Та хіба вони йому потрібні? Ні троянд, ні фіалок, ні одеколону в морі немає.
Далі. Оскільки дихальне горло кита з'єднане з каналом дихального отвору і оскільки цей довгий канал – як великий канал Ері – має цілу низку шлюзів, які відкриваються й закриваються, щоб затримувати повітря знизу чи перекривати воду згори, – завдяки цьому в кита немає голосу; звісно, ви образите кита, якщо скажете, що він, видаючи своє дивне гудіння, просто гугняво розмовляє. І знов-таки, навіщо киту розмовляти? Мені нечасто доводилося зустріти жителя глибинки, який міг би про щось повідати світові, – хіба що прогундосити щось нерозбірливе, аби заробити собі на прожиття. Та ще нехай подякує, що світ згодний його вислухати!
Отже, дихальний канал кашалота, призначений переважно для передачі повітря, розташований горизонтально; він простягається на кілька футів уздовж голови біля самої поверхні, проте не посередині, а ближче до одного боку; цей дивовижний канал вельми нагадує газопровідну трубу, що тягнеться з одного боку міської вулиці. Знову постає питання – чи є цей газопровід водночас і водопроводом; іншими словами, чи є фонтан кашалота просто парою від його дихання, чи видихнуте повітря змішується з водою, яку він всотує ротом і випускає через дихальний отвір. Доведено, що рот кита непрямо сполучається з дихалом, проте довести, що це сполучення служить для випуску води, неможливо. Адже кит, здавалося б, насамперед мусить випускати воду під час харчування, коли всотує її разом з їжею.
