слід стерегтися недоброзичливців з тієї ж вікової групи, до якої належали и наипалкіші прихильниці Первісної їскри — серед молодих сестер. Хоча Шаина з цим не погоджувалась і вважала, що наисериозніші проблеми будуть з так званою „другою сотнею“— тобто із сестрами від ста до двохсот років. А Етне взагалі називала все це дурницями. На її переконання, переважна більшість сестер, що неґативно сприиняли звістку про появу Первісної, особисто проти Еирін нічого не мають і не збираються ворогувати з нею.
Після того, як усі наистарші висловилися, сестра Кеи ліон вирішила, що з Еирін цього досить, і запропонувала присутнім повернутися нагору. Піднявшись по сходах, вони залишили кімнату, що була радше передпокоєм в’язничної камери, і проишли коридором у протилежнии кінець північного крила, до просторого приміщення, вздовж стін яко-
го тяглися книжкові полиці, а посередині стояло кілька письмових столів з кріслами.
— Це Зала Літописів, — пояснила Кейліон. — Як свідчить сама назва, тут зберігаються найважливіші документи з історії Сестринства. Кожна відьма, якій минуло тринадцять років, має до них вільний доступ. А ще, — з цими словами вона підвела Еирін до одного зі столів, де лежала величенька книга в темно-червоній шкіряній оправі із золотим зображенням Ясеня Лерада,— в день свого тринадця- тиріччя менша сестра власноруч вносить своє ім’я до цього Реєстру. Ти забарилася майже на три роки — та краще пізно, ніж ніколи.
На її запрошення Ейрін сіла в крісло і дбайливо розгорнула книгу. Аркуші були з грубого, волокнистого паперу, виготовленого за примітивними старовинними технологіями і просоченого спеціальними захисними чарами, які запобігали руйнівному впливові часу. Завдяки цьому книга й досі здавалася новою на вигляд, хоч насправді їй було без мала півтора тисячоліття — рівно стільки, скільки існувало Відьомське Сестринство.
У третьому сторіччі на письмі ще переважно вживали лейданську мову, проте Реєстр Сестринства від самого початку вівся шінанською — вірніше, старошінанською, що поступово переходила в сучасну шінанську. І перший запис на першій сторінці засвідчував:
Мейнір мерх Гільде, народжана в Елесинді на Еніс Ші- нані перад трема днями до первшаго повнаго месеця посля Веснянаго Ровноденьства, на чатварти год од початку Мор Деораху, у сем’ї Сверіра мап Ґунбйорґа і Гільде мерх Аль- фар.
Кожна сторінка містила рівно десять записів, і останній, від імені Арвен вер Тордіш, було зроблено на двохсот вісімнадцятій, де ще залишалося місце для двох наступних сестер.
Ейрін узяла перо й почала писати. Саме цієї миті вона повною мірою, з надзвичайною гостротою відчула свою належність до відьомської спільноти, нерозривну єдність з усіма сестрами — і теперішніми, і тими, що жили раніше. За півтора тисячоліття існування Сестринства їх було лише двадцять дві сотні — як населення невеличкого містечка, але їхніи вплив на історію людства неможливо переоцінити. ї в тому, що цеи вплив був переважно позитивнии, велика заслуга Меинір вер Гільде та її соратниць, які в ті давні часи не повелися на міркування доцільності, продиктовані суворими обставинами Мор Деораху, і не стали об’єднувати відьом у якусь віиськову організацію з жорсткою ієрархією и залізною дисципліною, а натомість, дбаючи про маи- бутнє, створили співтовариство рівних та вільних жінок. Тож і не дивно, що чимало сестер з такою осторогою зустріли звістку про появу Первісної їскри, у якіи вбачали загрозу для всього Сестринства. Еирін розуміла ці побоювання, проте не поділяла їх. Була певна, що ніколи, за жодних умов не зазіхне на підвалини відьомського способу життя.
„Ні, не дочекаєтеся,“ — думала вона, дописуючи:
Розділ XXII
Лорд-реґент
Бренан гадав, що їх із Ґвен проведуть до затемненої спальні, де на широкому ліжку під шовковим балдахіном лежатиме вмирущии король, оточении засмученими родичами. Та натомість вони опинилися в просторіи, яскраво освітленіи кімнаті без ліжка чи хоча б дивана, зате з кількома книжковими шафами, а Енгас аб Браит сидів неподалік розпаленого каміна, тримаючи на колінах поліровану дощечку, що, вочевидь, правила иому за підставку для письма. Поруч на низенькому столі лежали теки з якимись паперами — наипевніше, урядовими документами.
Відколи Бренан востаннє бачив короля, той помітно схуд, змарнів, шкіра набула землистого відтінку, а мішки під очима стали вдвічі більшими. Не треба було мати якогось особливого медичного досвіду, аби збагнути, що стан його здоров’я значно погіршився.
— Радий вас бачити, леді Ґвенет, лорде Бренане, — хрипко сказав Енгас у відповідь на їхні привітання. — Проходьте, сідаите.
Бренан зачекав, коли Ґвен улаштується в своєму кріслі, а потім сів сам, шкодуючи, що ніде не може сховати свої ноги у високих чоботях з рясними слідами від брудних плям. Дорогою до Королівського Крила він, як міг, почистив своє вбрання чарами, але йому ще далеко було до вправності Ґвен, яка встигла на ходу гарненько причепуритись. Вони не мали часу перевдягтися, бо ще на в’їзді до Рінанхару на них чекав посланець зі звісткою, що король негайно хоче їх бачити. Шайна й Шаннон пішли разом з ними і тепер чекали у приймальні королівських покоїв, зате Мораґ, сказавши, що їй тут немає чого ловити, надала перевагу відпочинку та гарячій ванні. Так само вчинив і Ґвенин брат, який, до всього іншого, був дуже втомлений: сьогодні вони вирушили ще вдосвіта, майже всю дорогу гнали коней чвалом, щоб завидна встигнути до Тахріна, і Ліам, єдиний серед них, хто не міг допомогти собі маґією, ледве витримував цей темп.
Камердинер, що впустив Бренана з Ґвен до кімнати, вклонився й вийшов, зачинивши за собою двері.
— Добре, що ви повернулися, поки я на ногах, — вів далі король. — Не хотілося зустріти вас геть немічним. Тільки прошу, — додав він, щойно Ґвен розтулила рота, — не треба втішати мене, говорити про якусь примарну надію. Жодної надії немає, і ви це знаєте.
