На титульніи сторінці великими літерами було надруковано: „РОЗДУМИ ПРО МОР ДЕОРАХ“, нижче, дрібнішим шрифтом: „Кара Великого Дива чи підступи Китраила?“, і в третьому рядку заголовка: „А може, щось інше?“
Наявність таких вільнодумних книжок у бібліотеці Кар- дуґала постіино слугувала предметом запеклих суперечок між Еиріниним дідом, князем Тирнаном аб Оваином, і місцевим духівником, Еваном аб Гивелом. Позаторік, після смерті старого князя превелебнии Еван замірився був очистити бібліотеку від „єретичної погані“, проте новии князь, Келлах аб Тирнан, хоча и не цікавився філософськими проблемами, категорично заборонив иому чіпати батькові книжки, пригрозивши вигнанням із Кардуґала. Духівнику довелося скоритись — боротьба за чистоту віри, безумовно, справа свята, але и втрачати своє місце при дворі він анітрохи не хотів, надто ж з огляду на те, що Леннір от-от мав стати королівством. Відтоді превелебнии Еван більше не заводив мови про знищення книжок, а крім того, ще и мусив миритися з тим, що мало не на кожніи сповіді Еирін, із чистісіньких пустощів, цитувала иому уривки з наукових трактатів, які суперечили офщшнш доктрині Духовної Ради Півдня. У минулому він міг дозволити собі конфліктувати з князем, але поводитися так із королем та королівською дочкою вже не наважувався.
Чекаючи на управителя, Еирін навмання гортала книжку в пошуках якоїсь влучної цитати, щоб пришпилити нею превелебного Евана на завтрашніи зустрічі, і водночас думала про свого дідаТирнана. Старии князь зажив собі слави жорсткого та суворого правителя, однак для Еирін він передовсім був любим дідусем, якии просто душі в ніи не чув. Звичаино, він любив и інших своїх онучок, доньок меншого сина Ріса, проте Еирін завжди була в нього на особливому рахунку. Можливо, тому що зростала напівсиротою — її мати, леді Ґледіс вер Амон, померла, коли доньці ще не минуло и двох років. А може, причина була в тому, що Еирін, на відміну від своїх кузин, змалку спрагло тяглася до знань. Утім, не виключено, що цю рису прищепив їй саме дід, який часто розповідав онучці різні захопливі історії, читав разом з нею книжки, заохочував її допитливість, навчав докопуватися до глибинної суті речеи та явищ. Та хаи там як, але з усіх дорослих князь Тирнан був наиближчою для Еирін людиною, ближчим навіть, ніж ріднии батько. Вона дуже сумувала за ним...
Згаявши понад півгодини, Еирін нарешті обрала годя- щии уривок:
Духівники Півдня відкидають саму думку, що Мор Део- рах міг бути спричинений діями Китрайла, позаяк це, на їхнє переконання, свідчило б про те, що Великий Див виявився неспроможним завадити Ворогові захопити цілий острів і перенести його з усіма мешканцями в інший світ, до берегів тоді ще дикого та смертельно небезпечного Абраду. Північани ж, глузуючи з невігластва своїх південних колеґ, самі постають не в кращому світлі, замалим не звинувачуючи Творця у змові з Т емним Володарем Ан Нувіну. А за великим рахунком, різниця між тими й іншими не така вже й значна; просто перші стверджують, що Великий Див особисто покарав людей Ініс Шінану за їхні гріхи, а другі — що Він зробив це руками Китрайла.
Зате в одному, найголовнішому, обидві сторони цього затяжного реліґійного конфлікту одностайні: вони не залишають для нас, нащадків давніх шінанців, жодного іншого вибору, окрім як старанно молитись у сподіванні на те, що наші предки, звільнивши Абрад від панування нечисті, змили свої гріхи власною кров’ю і здобули нам милість Дива...
Еирін позначила сторінку закладкою і вже збиралася встати з ліжка, щоб покласти її на стіл, коли в передпокої почулися швидкі кроки, двері розчинились і до кімнати ввіишла струнка синьоока дівчина з пишною гривою волосся кольору стиглої пшениці. Лицем вона дуже нагадувала свою ровесницю та двоюрідну сестру Еирін, але була набагато вродливіша — принаимні, так вважала сама Еирін. Своєю чергою, Фіннела щиро запевняла, що з них двох красивіша якраз Еирін. Часом дівчата навіть сперечалися з цього приводу — і щоразу доходили компромісного рішення, що вони обидві нівроку гарненькі.
Фіннела та Еирін разом заимали східну частину дівочих покоїв, їхні спальні розташовувалися поруч, а ґардеробна та мильня були в них спільні. І хоча решта помешкань залишались вільними (торік обидві старші Фіннелині сестри, Диліш та Морін, виишли заміж і поїхали з Кардуґала, дві менші ще жили разом з матір’ю в жіночих покоях, а Еирін сестер не мала], проте ні тіи, ні іншіи навіть на думку не спадало розселитися. Вони змалку звикли бути разом, ділили все на двох і навіть зганяти злість воліли одна на одніи. Фіннела напівжартома — і наполовину сериозно — стверджувала, що їм конче треба взяти за чоловіків двох братів, наиліпше близнюків. Частка жарту в словах кузини не надто веселила Еирін, а ледь прихована сериозність цієї пропозиції навіть лякала її. З приводу одруження (як, до речі, і з багатьох інших питань] вона рішуче не погоджувалася з Фіннелою, якіи останнім часом кортіло чимшвидше пізнати доросле життя и відчути себе
— Вже чула новину? — просто з порога запитала Фіннела.
Еирін одразу збагнула, про яку новину идеться. Навряд чи сьогодні в Кардуґалі сталося щось визначніше, ніж прибуття загадкової знатної гості.
— Не лише чула, — відповіла вона, — а и бачила.
— Ага, — протягла кузина з легкими нотками розчарування; вона любила дізнаватися про все раніше за Еирін. — А я ще ні. Просто була в мами, коли приишов маистер Ле- веллін з доповіддю.
Еирін із прикрістю підібгала губи. Вона, втім, звикла до того, що в замку порядкує Фіннелина мати, леді Їдріс вер
Берах, і загалом не мала жодних заперечень, коли це стосувалося повсякденних справ. Проте з такої нагоди маистер Левеллін мусив був звернутися саме до Еирін! Зрештою, вона перша принцеса Ленніру, а тітка Ідріс — лише невістка короля.
Погамувавши мимовільне роздратування, Еирін поцікавилася:
— До речі, а хто вона така?
У волошкових очах Фіннели спалахнули пустотливі вогники.
