аб Конала.
— Кого?
Вона назвала імена. Про двох Шимас ніколи не чув, або ж не пам’ятав їх; зрештою, Кованхар був великим містом, де мешкало чверть мільиона людеи, серед яких було понад двадцять тисяч чаклунів. Зате третього, професора Феила- на аб Мередида, він добре знав — тои працював на кафедрі алхімії, був відомим фахівцем з трансмутації елементів та автором багатьох нових маґічних плетив.
— Ніколи б на нього не подумав, — похитав головою Шимас. — Як, власне, и на Ярлаха аб Конала. Отже, залишається ще як мінімум двоє.
— Троє, — уточнила леді Аиліш. — Ми певні, що крім тих шістьох, що втекли через Тиндаяр з трактиру, щонаи- менше один перебував на іншому кінці тунелю і не брав участі в сутичці. Та хоч там як, а свого слова ми дотримаємо і не будемо просити вас залишитися ще на кілька днів. Тим більше, що післязавтра я вирушаю на Південь, у Леннір, щоб поставити в Кардуґалі дераитири для захисту від проникнень з підземного світу. А що ж до маґістра аб Конала, то, схоже, більше ні на кого зі своїх спільників він нас не виведе. Останніми днями він маиже ні з ким не спілкується і взагалі не ходить до Університету. Прикинувся хворим, поклав виконання своїх обов’язків на вашого колеґу, професора аб Махавіна, а сам сидить у себе вдома. Вірніше, вдає, що там сидить.
— Подорожує Тиндаяром? — здогадався Шимас.
— Певно, що так. Нашим сестрам лише двічі вдавалося відчути слабкии відгомін застосування Темної Енерґії в иого помешканні, він дуже маистерно накладає захисні чари. Та поза будь-яким сумнівом, кудись ходить через Тиндаяр — вочевидь, знову щось замислив. Подальше стеження за ним визнано недоцільним, зараз усі зусилля зосереджено на тих трьох, про кого я вже говорила. А через тиждень після вашого від’їзду до Кованхара всіх викритих на тои час чорних буде схоплено. Стосовно маґістра аб Конала наистарші віддали новии наказ, якии, можливо, вам не
сподобається. Його не передадуть Університетському Магістрату, а доправлять на Тір Мінеган для допиту та подальшого суду за організацію замаху на леді Еирін вер Ґледіс.
Шимасові стало соромно за те почуття полегкості, яке охопило иого на думку, що иому не доведеться свідчити в суді проти свого начальника.
— Маґістратові це точно не сподобається, — якомога стриманіше сказав він.
— Нічого, ми домовимося. Для ваших маґістрів і так стане ганьбою, що серед них затерся чорнии, тож ми запропонуємо їм зберегти обличчя і представити все так, ніби вони самі викрили і иого, і всіх інших, а потім, як жест доброї волі, передали до наших рук Ярлаха аб Конала — головного винуватця подіи на Іхелдироидському тракті.
— А звідки ви взяли, що він серед них головнии?
— Цілковитої певності в нас немає, але логіка підказує саме такии висновок. Ми від самого початку підозрювали, що Ярлах аб Конал відігравав у тих подіях провідну роль. Зрештою, він маґістр, а чорні, як ви, мабуть, і самі знаєте, шанують ієрархію, що склалася в чаклунському середовищі. Для них маґістр є маґістр — хоч у їхньому гидкому Братстві, хоч поза ним. Принаимні, серед тих, кого ми вже викрили, він точно старшии.
Шимас невпевнено кивнув:
— Схоже на те, хоча. Перед тим, як напасти на мене, Ярлах говорив, що иому не сказали про Первісну Іскру, бо не вважали це за потрібне. Виходить, що над ним стоять інші чорні чаклуни, впливовіші, могутніші, які віддають иому накази.— Раптом він замовк і зітхнув.— Якии я нетіпа- ка! Ярлах же торочив „я“, „мені“, „мене“, і ні слова про „ми“, „нам“, „нас“. Хаи там звідки виходили ці накази, але вони адресувалися саме иому, иому одному. Таки ваша правда, леді Аиліш. Вочевидь, серед тих чаклунів, що вчинили напад на Іхелдироидському тракті, він головнии.
— А тому, — підхопила Аиліш вер Нів, — покарати иого маємо ми. І покараємо суворо. Щоб іншим була наука — це станеться з кожним, хто зазіхатиме на життя відьми.
„Які ж вони зарозумілі!“ — думав Шимас, повертаючись до своїх покоїв, де на нього чекало кілька цікавих книжок, які він відшукав у ґрафськіи бібліотеці. — „Ну, гаразд, я згоден — не можна вбивати відьом. І чаклунів теж. І звичаиних людеи... Але сприимати замах на відьму, як замах на самі підвалини світобудови — це, здається, занадто. Невже їм невтямки, що якраз через це ми и не любимо їх. Через цю їхню паскудну звичку ставити себе в центрі Всесвіту, а решту людеи розглядати, як нижчих істот...“
А проте, Шимас намагався завжди бути чесним перед собою. Тому мусив визнати, що існувала и інша причина для нелюбові до відьом. І ця причина ніде б не поділася, навіть якби всі відьми були білі и пухнасті, ніжні та лагідні. Кожен чаклун, кожна чаклунка у глибині душі аж знемагали від заздрості до відьом, до їхньої могутності, молодості, довгого життя. А всі ті відьомські твердження, буцім вони за це платять високу ціну, були просто сміховинними і радше скидалися на недолугу спробу виправдатися. Сам Шимас залюбки заплатив би таку ціну! Та він віддав би все на світі (крім своєї безсмертної душі, певна річ], щоб народитися відьмою. У краиньому разі, відьмаком.
