Кілька секунд Шаина вагалася з відповіддю. Нарешті сказала:
— Якщо ти отак прямо запитаєш у Ґвен, то поставиш її в дуже скрутне становище. Сказати тобі „ні“ означає збрехати, а сказати „так“ заважатиме страх перед тим, що ти можеш вирішити, ніби її бажання виитизатебе продиктоване холодним розрахунком. Насправді ж вона хоче стати твоєю дружиною безвідносно до того, які вигоди дасть їи ваш шлюб. — Сестра трохи помовчала. — Мабуть, я не повинна цього казати, та все ж скажу. Ґвен переконана, що вас звела разом сама доля. А ще вона зізналась мені, що вже мріє про тоИ день, коли ви одружитеся, проте стримує себе, бо хоче...
— Я це знаю, Шаино, — м’яко урвав її Бренан. — А зараз хочу знати інше. Ґвен справді потрібна корона? Це її власне бажання?
— Я певна, що так. Ми жодного разу не торкалися цієї теми, але я знаиома з нею вже вісімнадцять років, і мені легко здогадатися, що в неї на думці. Ґвен розглядає корону, як невеличку компенсацію за втрачену Іскру. Гадаю, ще від самого початку вона поставила собі таку мету, тому и обрала Катерлах, хоча могла оселитися в Івидоні, де мешкає її рідня. Мабуть, попервах Ґвен планувала вийти за одного з ґрафських синів, а може, взяти за чоловіка котрогось із знатних чаклунів, наприклад, Йорверта аб Торвала з Тір на н- Ґалу.
— Вона иому відмовила, бо нагодився я, — сказав Бренан. — Мені цього досить, Шаино. Якщо Ґвен хоче корону, я на це згоден. Задля неї я згоден на все.
Пізніше, коли вони з Ґвен знову зіишлися разом, Бренан обережно заговорив:
— Я мав дуже цікаву розмову з Шаиною. Вона розповіла мені про деякі відьомські плани щодо нас.
Він відчув, як Ґвен напружилася.
— О-о... Це про катерлахську корону?
— Так. А ти вже знаєш?
— Дещо чула. Тільки наистарші цих планів не підтримують.
— Шаина запевняє, що підтримають, ніде не подінуться. Варто нам тільки захотіти. А як ти сама до цього ставишся?
Ґвен ковзнула розгубленим поглядом по натовпу гостеи і ненадовго затрималась на Шаині, що саме розмовляла з кількома тутешніми лордами на чолі з ґрафом Ідвалом аб Ґоронві. Можливо, в світлі оголошення про заручини вже почала готувати їх до появи нових претендентів на престол.
— Бренане, — нарешті озвалася Ґвен. — Є питання, які в сім’ї має вирішувати чоловік. І хоч ми ще не стали подружжям, але. Словом, остаточне рішення за тобою. Гарненько подумаи, зваж усе, і як ти скажеш, так і буде.
— Отже, якщо я захочу стати королем, ти погодишся бути моєю королевою?
— Так.
— І не потішатимешся з мене? Тобі не здаватиметься кумедним, що я, простии хлопець, претендую на корону одного з наибільших королівств світу?
— Ти не простии, Бренане, ти відьмак. І в твоїх претензіях не буде нічого кумедного.
— А якщо я відмовлюся? — запитав він. — Ти не шкодуватимеш про це? Не дорікатимеш, що я, через свою селянську обмеженість, змарнував таку чудову нагоду, проґавив корону, яка сама падала нам до рук?
Ґвен пристрасно подивилася иому в очі.
— Ніколи не дорікатиму, обіцяю. Ні про що не шкодуватиму. Для мене ти важливішии за всі королівства на світі. Я не дозволю, щоб якась там корона стала між нами.
Вона сказала це так щиро, так упевнено, з таким запалом, що Бренанові відлягло від серця.
„О, Диве милостивии!“— подумав він, мало не зомліваючи від ніжності, що поиняла иого аж до останньої часточки. — „За що мені таке щастя?.“
