ПЕРВІСНА. У ВИРІ ПРОРОЦТВ

—  Ти вже встигла поспати?— запитала Еирін, про- ишовши разом з Ґвен до Ріаниної вітальні.

—  Не лише поспати, а и проспати, — похмуро відповіла вона. — О восьміи вирішила трохи полежати, подумати про свої біди — і заснула! А оце щоино прокинулася. І влаштувала невеличкии салют, привітала себе з новим роком. — Ріана сумно похитала головою.— Недарма кажуть: як зустрінеш рік, так иого и проведеш. А я зустріла вві сні, без меча.

—  Ти, головне, не переимаися. — почала була Ґвен.

—  Та як тут не переиматися! — вигукнула Ріана і з досади тупнула ногою. — Меча як не було, так і немає! А клятии диннеші твердив, що я иого не втрачу, що він неодмінно до мене повернеться. Ну и де ж він, питається? Щось я не бачу иого. Вже одинадцять днів і п’ять годин.

Дівчата запитливо глянули на неї.

—  Стриваи,— промовила Еирін.— Що ти сказала про повернення?

Ріана зітхнула, підшшла до розчиненого вікна и люто пожбурила в небо ще одну білу кулю, вдвічі потужнішу за попередню. Помилувавшись наслідками своєї роботи, вона захряснула віконницю и обернулася то подруг.

—  Ми з професором аб Неиваном вирішили нікому не говорити. Чи то щоб не наврочити, чи щоб наистарші не наклали на меч яких-небудь зв’язувальних плетив. Коротше, сама вже не знаю. Зате точно знаю, що обіцяв нам диннеші. Я не просто пам’ятаю, я и досі чую иого слова. Ви вже ніколи не зможете позбутися цих речей. Меч завжди буде з тобою, Ріано, а плащ — із тобою, Шимасе. Якщо віддасте комусь або просто викинете, вони однаково повернуться до вас. Отак він сказав. Але меч не повертається. Я и кличу иого, і прошу, и наказую. Та нічогісінько не виходить!

—  А ти пробувала подумки потягтися до нього?— запитала Ґвен. — Уявити, як він там лежить у Залі Реліктів, уявити, як береш иого...

—  Авжеж пробувала! Я все, геть усе перепробувала, уявляла всі можливі ситуації. і неможливі також. Але марно, нічого не помагає!

—  То, може, — припустила Еирін, — уся проблема в тобі? Може, ти и сама не до кінця переконана, що маєш право на цеи меч?

Ріана голосно пирхнула.

—  Не кажи дурниць! Я знаю, що це міи меч. Я маю на нього повне право! Як ніхто іншии — бо ж більше нікому він не кориться, не робить нікого сильнішим.

—  Ні, Ріано, я не про це. Сформулюю інакше: можливо, ти допускаєш, що наистарші мали право иого забрати. Хаи несвідомо, десь у глибині душі, ти визнаєш, що вони краще за тебе знають, як буде правильно. Ти ж зросла на Тір Міне- гані, змалечку звикла коритися їм. І якщо причина в цьому, то ти мусиш переконати себе — саму себе, а не інших, — що з мечем наистарші помилилися, що тут правда цілком на твоєму боці.

—  А я так не думаю, — втрутилася Ґвен. — Це повністю суперечить словам диннеші. Він же сказав, що меча ніяк не можна позбутися. Навіть за великого бажання. А отже, тут не грає ніякої ролі, чи визнає Ріана за наистаршими право забрати иого, чи не визнає. Навпаки. — Тут вона замовкла, а в її очах спалахнули вогники розуміння. — Ага, навпаки! Саме так. Ріано, диннеші ж сказав: „якщо віддасте комусь або просто викинете“, правильно?

—  Так. І що?

—  Думаю, тут і криється відповідь. Диннеші говорив, що ви не зможете позбутися. Не зможете віддати або викинути. А ти не віддавала меча, не позбувалась. Його в тебе забрали. І якщо міи здогад вірнии, ти не повинна наполягати на своєму праві власності, не повинна переконувати себе в тому, що меч твіи. Навпаки — погодься з рішенням наистарших. Тільки щиро, від усієї душі.

Ріана розгублено закліпала очима.

—  Як же я зроблю це щиро, коли не згодна з ними? Аж ніяк не згодна, розумієш! Я не зможу надурити себе. Надурити їх — будь ласка, без проблем. Але себе. — Раптом вона сплеснула руками і на якусь секунду завмерла, втупившись поглядом у простір перед собою.— Надурити їх! От що треба зробити! Цього я ще не пробувала. Зараз піду до Кеиліон і скажу, що згодна з їхнім рішенням. Скажу, що меч надто могутніи для мене, визнаю, що саме вони мають володіти ним. Намагатимусь говорити щиро, переконливо, і хтозна, може.

Вона рушила була до двереи, але Еирін схопила її за руку.