- Палата депутатів, - з гордістю пояснює Ференц, забігаючи до мінометників то з одного, то з другого боку.
Що вище підіймалися, то видніше ставало навкруги. Немов сходили на високі гори. Крізь проламаний снарядом купол світилося небо.
Палата депутатів… Похмурий величезний зал з ярусами стільців. Перед кожним стільцем столик з табличкою. На ній прізвище депутата. Де зараз ці депутати, які запродали фашистам свій народ? У Швейцарії, чи в Баварії, чи на острові Капрі?…
Внизу посеред залу, як на цирковій арені, круглий стіл під зеленим сукном. Навколо стола на підлозі порозкидані важкі старовинні фоліанти в шкіряних оправах. Стоягь крісла міністрів, оббиті червоним оксамитом.
- Трибуна оратора… Ложі дипломатів… Ложі журналістів.
Ференц завмирає від гордощів і пошани. Хаєцький втомлено сів на одному з крісел, жадібно розглядаючи навкруги прикрашені стіни. Тільки тепер відчув, як ноги гудуть після довгої напруги.
- Хомо! Хомо! - стривожено каже Ференц. - Це фотель міністраї
- Міністра? - Хома заглядає під себе. - То що ж… вломиться? Ні, здається, стілець не гірший за інші. Пухкий, саме для мене… Ти ж знаєш, Ференц, що допіру мене шпортонуло осколком в найделікатніше місце-Хома втирається рукавом. Бійці розсипались поміж депутатськими рядами, нишпорять, чи не причаївся часом де внизу зненацька застуканий фріц.
Художник збирає з підлоги важкі фоліанти і, витираючи, складає стопкою на стіл.
- Що це за книги?
- Закони, Хомо. Наші старі закони…
- А, це ті закони, що співали, як та скрипка. - Хома несподівано тонким вертлявим голосом імітує скрипку: - Йде весілля - нап'ємося й наїмося, йде весілля - нап'ємося й наїмося… Так! А наш бас їй відповідає, - Хома скандує повільно, басом: - Ще по-ба-чи-мо, ще по- ба-чи-мо… От і побачили. Хіба не так, Ференц?… Та чого вони, твої закони, такі підтоптані, пилюкою припорошені?
- Перетру, Хомо.
- Перетри, перетри гарненько, Ференц, - повчає Хома, - та ще й перетруси. Бо там, либонь, уже й міль завелась. Які добрі, то залиш, а які погані, то - в піч. Натомість поклади нові. Такі, щоб воєн не було. Габору нем йов. Чуєш, Ференц?
- Але це в компетенції міністрів, Хомо.
- Як ти кажеш?
- Ну… це повинні наші міністри…
- Міністри… Гей, ви, міністри! - гукає боєць на пусті місця палати, ніби там уже справді стояли перед ним міністри. - Ходіть-но сюди, маю з вами бесідувати. Буду свого допевнятись. Отже, фашистів ми допіру виперли в Дунай. Місця вам вільні. Будь ласка, мерсі, займайте… Але знайте, що тепер Хома не захоче, щоб ви знову гнули фашистську політику і загинали її на війну. Хіба дарма я всю Мадьярщину до самого Дунаю своїми шанцями перекраяв? Хіба дарма не вернулись у нашу Вулигу Олекса, і Штефан, і кум Прокіп? Ні, ой ні… Тепер я буду пильно до вас прислухатися. Не захочете жити миром та ладом, буде вам гірко, як сьогоднішнім фріцам. Не посміхайся, Ференц, не суши до мене зуби. У мене ще в самого такі, що цвях перекушу. І рука ще не мліє. Та й сини ще дома ростуть червоні, мов калина, та дужі, мов дубці! Я їм пишу, аби-сь дивили з нашої Вулиги і на Дунай, і за Дунай, і на весь білий світ.
Черниш стояв нагорі у палаті сенаторів, повитій білими присмерками. Мовчки оглядав пишні окраси стін, ковзаючись по них неуважним, сумним поглядом і думаючи про тих далеких, розгублених по шляху, які йшли і не дійшли сюди. І боєць Гай, і Юрій Брянський, і Саша Сі-верцев, і Шура Ясногорська, - всі, навіки чи тимчасово вибулі з строю, немовби щойно підіймалися вкупі з цим озброєним натовпом по білих сходах і вступили в цю залу. Він виразно бачив їхні обличчя, чув їхні голоси і сам уже в думках звертався до них:
«Ви не повинні бути ніким забуті, ні мінливими політиками, ні дипломатами. Бо ви йшли в авангарді людства і без вашої жертви не було б нічого…»
Ридав сухими очима, кричав німими словами:
«Вас людство підхопить, як пісню, і понесе вперед, бо ви були його весняною першою піснею…»
Великі дороги армій пролягли Чернишеві перед очима. Звідси, з цього високого пункту чужого переможеного міста, він сягав поглядом до незліченних тисяч сірих окопів, розкиданих по полях Європи, чув перестук солдатських підків по замінованих асфальтах, стогін забутого пораненого у підхмарних горах. Життя, перестаючи бути для нього рожевою загадкою юності, відкривалося перед ним простою своєю величчю. Він бачив його сенс зараз ясніше, ніж будь-коли. І хай він, може, впаде, як Юрій Брянський, в задунайських низинах чи в словацьких горах, він і в останню передсмертну хвилину дякуватиме долі за те, що вона не водила його манівцями, а поставила в ряди великої армії на пряму магістраль.
Думки його перервав Багіров, з'явившись з повідомленням, що батальйон збирається.
Спускаючись по сходах з верхньої палати, Багіров і Черниш почули в глибині Парламенту голос Хоми. Зазирнули в нижню палату. Хома сидів глибоко внизу, закинувши ногу за ногу, тримаючи автомат на колінах, і просторікував. Навколо Хоми, з'юрмившись, бралися за живота бійці. Серед них були і самієвці, і солдати з інших незнайомих частин.
- Кінчай ночувати! - скомандував старшина. - Мінометна, виходь…
Хома вилетів з крісла…
- Будь здоров, Хомо! - тряс йому руку Ференц, прощаючись.
- Будь здоров, Ференц… І не кашляй!
- Будь спок, Хомо, будь спок. Спасибі за кушай-кушай… Спасибі за все.
Бійці загуркотіли між депутатськими місцями вниз по сходах.
З Буди били гармати.
Один снаряд, шугонувши крізь купол, вибухнув у пишній приймальній залі. Полетіли уламки статуй. Хмарою знялася зі стін біла вапняна кіптява. Бійці, запорошені нею, весело чортихаючись, вискакували з Парламенту на свіже повітря. Зброя стала сизою. Кожен боєць вилітав сизим, мов сокіл.
Глава XXV
Увечері полк лаштувався на марш.
