Підрозділи скупчувались в одному з темних кварталів. Командир полку Самієв, зібравши комбатів, повідомляв їм порядок руху.
Пахучі кухні тряслися через подвір'я, гублячи за собою жар з піддувал. Бійці поспішали з казанками вечеряти.
Багіров, діставши знову підводи з транспортної роти, вкладався з матеріальною частиною. З усього було видно, що марш буде далекий. Іван Антонович змушував своїх мінометників при ньому перевзутись, щоб не потерли ноги в дорозі.
Полкові розвідники гасали на чорних конях.
Між бійцями про марш ходили різні чутки:
- Кажуть, під Турцію…
- А я чув, що на Далекий Схід.
- Брехня… Ідемо на північ, форсувати Дунай…
- Що тут ворожити: куди накажуть, туди й підемо.
У великому пустому гаражі бійці порозкладали багаття. Вечеряли, перевзувались, сушили онучі. Парували нагріті коліна ватяних штанів.
Іван Антонович підійшов до одного з вогнищ, розкладеного мінометниками. Хвиля теплого повітря м'яко накотилась на нього.
Довкола вогнища серед мінометників сиділи лейтенант Черниш, майор Воронцов. Присьорбуючи чай прямо з закоптілих казанків, присутні вели спокійну, видно, давно розпочату розмову.
- …Знаєте, як про це сказав Михайло Іванович? - говорив майор. - Ви, каже, вернетесь додому новими людьми, людьми з світовим іменем. Людьми, які усвідомлюють свою безпосередню участь у творенні світової історії.
- Чуєш, Романе? - штовхнув земляка Хома. - Творець світової історії.
- А вони нас трактували нижчою расою…
- А ми й будемо нижчою, - каже Хома.
- Що-о? - визвірився на нього єфрейтор Денис Бла-женко.
- Нижчою расою, кажу. Бо ми ж залишимось на землі, а вони загойдаються на шибеницях. Чи то ж не вище?
Бійці регочуть.
Маковейчик грається цікавим портсигаром.
- Ану, покажи свій трофей майорові! - під'юджують його бійці.
Маковейчик демонструє. Мудрий портсигар, клацнувши, викидає готову самокрутку.
- Здорово! - заблищали очі в одного з піхотинців, такого ж молоденького, як Маковейчик. - Тільки закладай папір.
- Здорово, - каже і майор, удавано вражений. - Ану клацни ще.
Маковейчик з простодушною радістю клацає.
- Додому повезеш? - питають його.
- Я такої мізерії не повіз би, - каже Хома. - Чи то ж я безпалько, сам не скручу собі цигарки, най його мамі. Вигадка, щоб тільки очі замилювати. Раз-два - і вже заїдає. Привезти, так мотоцикл.
- Або годинник, - встряє молоденький піхотинець. - Годинників у них - як сміття.
- Все «роскопи», - зауважує Денис Блаженко, не відриваючись поглядом від розгорнутої дивізійної газети, яку тримає в руках. - Штамповка.
- А скільки шовків, - кидає хтось цозаду.
- Штучні, - заперечує Хома. - Глянеш - очі вбирав» а тільки у воду - вже й розповзається…
- Багато у них всякої всячини, - замислившись, каже майор. - Багато є в них речей, що вражають своїм блиском нашого бійця… Нам було не до того. Наші жінки, матері й дівчата за ці роки забули про святкові вбрання. Чоботи та армійська ватянка стали одягом цілого народу… Але зате які багаті ми з вами у чомусь незмірне важливішому. Багаті вченням своїм, правдою своєю, що її несемо на наших ленінських прапорах… Скажіть, у кого з них е така держава, - поступово підвищував голос майор, - котра вистояла б, як скеля, в отаку бурю?
- Ні в кого.
- А в кого з них е люди, що, не поламавши хребта, знесли б усе те, що знесли ми з вами?
Бійці сиділи деякий час, задумавшись. Навіть у їхньому мовчанні було щось єднаюче їх. Видно було, що думають вони не кожен про своє окреме, а про єдине, однакове у всіх. Це був момент тої глибокої задушевності, яка так часто з'являється біля солдатського вогнища між людьми, що пройшли вкупі довгу, важку путь і зріднилися в боях. І радощі, і болі, і спогади, і мрії для них давно вже стали спільними, як у дружній сім'ї.
Черниш дістав з кишені трикутник листа і, нахилившись до багаття, розгорнув його. «Котрий уже раз лейтенант його перечитує», - подумав Хаєцький.
Це був перший лист від Шури Ясногорської, одержаний Чернишем сьогодні.
«Здрастуй, Женю, - писала вона. - Лежу в армійському госпіталі, якраз у тому, де колись сама працювала і зустріла Шовкуна. Тут же і Саша Сіверцев. Ми часто сходимося з ним і згадуємо полк. Полк! Скільки в цьому слові для нас і туги, і болю, і невимовної чарівності. Де ви тепер, Женю? Чи в Будапешті, чи під Єстер-гомом, чи під Комарно? Ми щодня гадаємо про це з Сашею і ніяк не можемо відгадати: скрізь, де найважчі бої, там, нам здається, і ви. Звідси, збоку, все перед нами постає в якомусь особливому світлі. Кожен крок нашого піхотинця здається подією, вартою літописів. Женю, яка я щаслива… Так, саме щаслива… Хай тебе не дивує, що після всього, що сталося, я ще можу говорити про щастя. Не подумай, що я забула що-небудь або що рани вже зарубцювались і не кровоточать. Ні, Женю… Золота трансільванська сопка горить не згасаючи і не меркне, не меркне. І тільки велич того, за що він загинув і за що готова загинути я, дає мені сили і відчуття щастя навіть у найтяжчу мить. Бо хіба щастя-це тільки сміх, і насолода, і ласки? Так уявляти його можуть лише вузькі, обмежені люди, які ніколи не були бійцями і не мали свого полку і свого прапора. Хіба такі дрібні «щасливці» не гідні жалю? Та це. Женю, ти знаєш краще, мабуть, за мене. Знаєш і те, як остогидло мені вже госпітальне ліжко, і оці процедури та режими. Хочеться швидше звільнитись від них і знову до вас, нога в ногу з вами…»
Надворі подали команду:
- Офіцери, до комбата!
Євген встав, ховаючи листа. Воронцова серед присутніх уже не було. Бійці гасили вогнища, виходили на подвір'я. В темряві лунали короткі команди, шикувались підрозділи. Пролітав сніг.
