По західному берегу за мерехтінням білої віхоли палали гори. Освітились бетоновані бики високих дунайських мостів. Порвані ферми гнулись у багряну воду, демов пили її спрагло і ніяк не могли напитись.
Дуная червонів.
- Прапороносці, в голову колони! - пролетіла команда командира полку. Підрозділи рушили.
Ітимуть вони спочатку поміж темних ущелин розбитих квзрталів. Потім вийдуть у лридунайські поля, занесені снігами. Ітимуть цілу ніч, чуючи канонаду ліворуч і праворуч на флангах. Ітимуть просто в неї, не вагаючись і стискаючи віряу зброю. Попереду взвод прапороносців з:полковим прапором у цупкому брезентовому чохлі, з позолоченим вінчиком зверху на древку.
Офіцери на ходу будуть поглядати на компаси, що світитимуться в темряві на їхніх руках.
Ітимуть, ітимуть, ітимуть…
Золотий вінчик прапора, погойдуючись, буде весь час поблискувати над головами бійців.
Книга третя. Злата Прага
Глава І
Наступала велика весна.
Обрії ширшали, день просторішав. З кожним перейденим кілометром сонце припікало все дужче, наче бійці самі наближались до нього.
Наступ набирав щодень навальнішого темпу. Куцих топографічних карт вистачало всього на кілька годин руху. Послані з вищих штабів, вони ледве встигали наздоганяти наступаючі війська.
За дві доби полк з боями пройшов від Грону до Нітри і форсував її в містечку Нові Замки. А подяку командування, одержану за визволення Нових Замків, бійці вже читали за десятки кілометрів від Нітри, на річці Ваг, третій словацькій притоці Дунаю.
Сухі шляхи закурилися в глиб Словаччини. Шинелі висохли і стали легкими, мов пташині крила.
Може, тому, що полк зустрів наступаючу весну в поході, у бійців складалося враження, що саме поняття часу залежить від них, від темпу їхнього наступу. Чим навальніше вони йшли вперед, з боями форсуючи холодні скреслі ріки і задихаючись в гарячих маршах, тим швидше, здавалось, наступає весна.
Довгождана пилюка квітневих дорігі Уперше в цьому році закурилася ти над військами. Не та, що роз'їдала нам очі в 41-му, не та, якою ми труїлись тоді в українських спраглих степах! То була важка пилюка горя, змішана з гіркою сажею палаючих рідних осель… А ця - золотиста, легка, квітнева! - росте обіч тебе могутніми крилами, віщуючи велику сонячну весну. Бурхлива супутниця походів, вона вже, здається, має в собі присмак перемоги.
- Дивно! - вигукує посірілий від кіптяви Маковей до Романа Блаженка. - Аж на зубах скрипить, а якось приємно!
- Воно-то приємно, та коли б посуха не вдарила… Вони скачуть верхи за ротними підводами. Навкруги стеляться родючі придунайські рівнини. Десь-не-десь бовваніє на обрії самотній словак із самотнім волом у плузі.
Сонце, звернувши на захід, рикошетить промінням по далеких польових озерах. Над торішнім комишем уже звиваються білими табунцями крячки - перші листівки, викинуті в поля великою весною. Попереду вся дорога двигтить військами. Вирують у хмаровинні піднятої куряви підводи, вершники, машини. Сотнями срібних молодиків зблискують підкови на сонці. Спокійно погойдуються на лафетах полкові гармаші. Обганяючи мінометників, пропливають одна за одною «катюші», граціозно несучи приховану в собі грозу.
Гомін маршу, як завжди, збуджує Маковея. Наче крізь величезний радісний оркестр пролітає він, ротний соловейко. Йому хочеться співати. Маревні красуні лукавим натовпом скачуть довкола нього в повітрі, злегка підспівують хлопцеві.
- Романе, яких я дівчат бачив у Галанті!
- Ех, Маковею, Маковею… Начувайся. Буде тобі від старшини. Ми тут усією ротою тебе шукали…
- Перед старшиною я вже відрапортувався… Вибатькував на перший раз, та й усе!…
- Щастя твоє, хлопче, що не під час бою відстав…
- Дурний би я був - під час бою відставати! Тоді дали б штрафну за це… Але ж які там дівчата 1 Бачив би ти їх, Романе… - Телефоніст солодко заплющився, покрутив головою: - Пави!
Цієї весни молодий солдатський хміль бродив у Ма-ковеєвій крові бурхливіше, ніж будь-коли. Хлопець спалахував коханням мало не до кожної дівчини, що десь промайнула перед ним. Одна любов десь подала йому кухоль води через паркан, друга лукаво посміхнулася, виглянувши з вікна, третя…
- Гляди, хлопче, щоб ті пави не збили тебе з пантелику…
- Словачки та мадьярочки, Романе! Ех, як висиплють з костьолу та як попливуть вулицею - очей не відірвеш!… Хустки на них яскраві, спідниці короткі та круглі, як обручами напнуті… Ідуть тротуаром у червоних чобітках, маленькі молитовнички до грудей притискують та з-під хусток на мене тільки зирк-зирк!… А чобітки їхні - дзень-дзень… Іду собі поруч них на коні та розглядаю.
