– Вона… вона стоїть, шляхетна пані… – Він зібрався й випалив одним духом: – Вони стоять біля входу на міський цвинтар!
«Хтось дуже не хоче, щоб наше весілля відбулося, – подумав я. – Значно дужче не хоче, ніж, приміром, я…»
І про себе усміхнувся.
Юньер у свою чергу побіліла, як крейда.
Здається, вона теж зрозуміла це.
– На цвинтар! – владно крикнула Юньер, розвертаючи свого коня. – Негайно!
Я не зрушив з місця. У мені прокинулися одразу два почуття, заявивши про себе з не меншою владністю, ніж та, що була в голосі Юньер Мейланьської.
Першим була впертість – гнучка й непоступлива, як клинок Єдинорога. Нехай гонець і кинувся шкереберть до своєї буланої кобили – я не гонець і не хлопчик на побігеньках, щоби бездумно виконувати чужі накази.
Я – Чен у Рукавиці. Навіть якщо іноді я про це забуваю.
Упертість була дуже доречна – жаль лише, що трохи запізнилася… дивись, і виплутався б із розмови про весілля з більшим успіхом.
А другим почуття була цікавість – із тих спонук, які змушують із усмішкою заглянути у Восьме пекло Хракуташа.
– Встигнемо! – заперечив я, піднімаючи Демона дибки й змушуючи гінця відскочити від буланої, кинувши повід. – На цвинтар ніколи не слід квапитися! Гей ти, джерело хороших новин, ідино сюди! Та йди, не бійся…
– Я слухаю вас, Вищий Чене! – поспішно крикнув гонець, і я спиною відчув здивований погляд Юньер.
Погляд сковзнув по спині й відскочив від панцира.
Принаймні, так мені здалося.
– Сідай на коня, – гонець так і не насмілився наблизитись до Демона, і мені довелося підвищити голос. – І пробіжися по найближчих кварталах. Прудко! Знайдеш із десяток жителів – тільки щоб говірких і тих, які страждають безсонням – і тягни їх сюди! Миттю!
– Так, Вищий Чене! – просяяв гонець, який гетьчисто забув про присутність правительки. – Я зараз… я зрозумів вас!..
І – лише копита зацокотіли по майдану Фонтанів.
Тоді я штовхнув Демона У п’ятами в боки й неквапно об’їхав навколо схиленої стійки, – єдиної, що залишилася від брами Семи Небес.
– Тихо зняти таку браму неможливо, – кинув я, розглядаючи покручені петлі. – І…
– Її узагалі неможливо зняти! – запально вигукнула Юньер і осіклася, зрозумівши недоречність своїх слів.
– Тихо зняти таку браму неможливо, – повторив я. – Та й не намагалися їх знімати тихо. Он, і по петлях чимось важким били, і бруківка розкидана… Нехай – майдан, фонтани шумлять, житлові будинки неблизько – але гуркіт, певно, кварталів на чотири розносився! Якщо не більше… Отже, хтось бачив щонебудь, або чув, або ще щось! А цвинтар почекає… цвинтар нас почекає.
– Можливо, я трохи помилилася, – задумливо вимовила Юньер, під’їжджаючи до мене.
– У чому?
– Так… ні, я навіть рада! Просто незвично трохи…
