Потім ми мовчали доти, доки не повернувся змоклий гонець разом із дюжиною мейланьців, які голосно перемовлялися і жваво жестикулювали.
Коли я навчився виділяти із загального гамору окремі слова й складати їх в осмислені фрази – я довідався наступне.
Брама Семи Небес була вкрадена царем усіх людожерівракшасів і лісовиківякшів, кривавооким і двоголовим Бхімабхатою Шветою. Знадобилася вона цьому Шветі для його весілля з кабірською Матір’ю всіх піщаних відьом алмасти, Шестиносою Аалою Крох, яке (себто, весілля) відбудеться на мейланьскому міському цвинтарі найближчим часом. Після весілля Бхімабхати Швети з Матір’ю алмасти мусив, як гадають, настати кінець світу, але це ще точно невідомо.
Зате було точно відомо, що цієї ночі на майдані Фонтанів побували двоє довірених велетнів велелюбного Швети – порослий білим хутром з голови до ніг гігант Амбариша з палаючим мечем і його рідний брат, володар палиці Кінець світу, велетень Андхака (теж порослий хутром, але, на відміну від Амбариші, чорним).
Ось ці два чарівні чорнобілі братики й зайнялися брамою, час від часу прикладаючись до барила з настоянкою Вогненного дракона. До речі, як шепнула мені Юньер, така настоянка справді існувала – вона уособлювала чоловіче начало і подавалася до столу у виняткових випадках (приміром, на весілля в правлячому сімействі), та й то крихітними символічними порціями.
Лише губи омочити.
До середини розповіді – яку я для себе назвав «Касидою про викрадення брами Семи Небес» – з’явився ще один свідок, якого привів спритний гонець. Ним виявився миршавий підмітальник вулиць Цунь Шляпнога, якого цієї ночі якийсь біс заніс на майдан Фонтанів якраз у розпал неподобства ошаленілих велетнів.
Цунь Шляпнога не злякався гуркоту палиці Кінець світу й палахкотіння меча Амбариші з однієї причини: він був дуже п’яний і шукав прохолодного притулку біля улюбленого фонтану у формі тигра, що ощирився, а шум у вухах, блиск в очах і хиткість землі бідолаха Цунь сприймав доволітаки байдужно.
Хіба вперше…
– Невже ти й велетнів бачив? – недовірливо запитав я в Цуня, який тяжко мучився вранішнім похміллям. – Цих… із хутром?!
– Бачив, – уперто хитав кудлатою головою Шляпнога. – Із хутром. Величезні…
– І браму вони ламали? – супився я.
– А хто ж?! – не здавався герой Цунь. – Вони, ясна річ… Амбариша і Андхака. Дрюком як гепнуть, мечем як полоснуть, а опісля кухлями драконівку хлищуть! Аж хутро сторчма! І мені дали, не погидували…
– Чого дали?
– Як чого? Цієї… настоянки на Вогненних драконах! Але я не велетень, я більше одного кухля не подужав… а коли прокинувся – ні велетнів, ні воріт. Ні драконівки… Усю вихлестали, гади кошлаті, а те, що людині зранку прийти до тями треба, це їм однаковісінько! Добре, хоч не закусили мною, доки спав…
Юньер уважно слухала, не перебиваючи, і, помоєму, була готова повірити в що завгодно – аж до царя якшів і ракшасів, двоголового Бхимабхати Швети.
Я кинув Цуневі монету й підбадьорливо усміхнувся Юньер.
– А тепер – на цвинтар! – крикнув я неприродно веселим голосом.
Юрба свідків розуміюче закивала головами.
– Цвинтар – це правильно, – ховаючи монету за щоку, повідомив повеселілий Шляпнога. – Ось і Андхака мені так казав – будете, мовляв, усі ви на цвинтарі! І дуже скоро… Гарчить, негідник, регоче, а сам дрюком по брамі, по брамі! І з рота язик полум’я ліктя на півтора…
І він доволітаки непристойно показав довжину язика Андхаки.
Цвинтар був як цвинтар – якщо не зважати на те, що перед входом гордо стояла брама Семи Небес.
