«Гидота!» (біле сухе, сафедкуська лоза, рік я не запам’ятав), «Гидота!» (червоне сухе, лоза АшШиннар, місцеве), «Гидота рідкісна!» (напівсухий фаррський мускатель). «Ооо!» (тахирський рожевий мускат, мій улюблений, до того ж, дев’ятнадцяти років витримки), «Гидота, але нічого!» (десертний червоний узбон, п’ять років тому доставлений із Дурбана), «Це лише під чоловічину!» (мейланьське міцне з додаваннями настоїв трав і коріння)…
І так далі в тому ж дусі.
Думки велетнів про вина й настоянки розмаїтістю не відзначалися, хоча я майже схвалив їхній смак, – маючи на увазі смак до випивки, а не смак до нищення. І тут ми зайшли в маленьку кімнату, де було страшенно холодно, і там Головний доглядач усе ж зомлів.
Доки його відпоювали й плескали по щоках помічники, що збіглися на крики Юньер, я зміркував, що написи кіптявою на стінах зроблені покабірськи. Властиво, багато хто в Мейлані вільно розмовляв кабірською мовою, яка вважалася державною, а також дубанською, хакаською й деякими іншими мовами; а мейланьський ієрогліфічний лист вивчав кожен, хто волів вважатися освіченою людиною – а таких було чимало, – і важко було знайти в еміраті людину, яка не зуміла б домовитися із заїжджим купцем.
Я знав і кабірську, і мейланьську з дитинства; так само знав їх і Кос, батько й дід якого були дворецькими в нашому домі. А тайкома від Чин я вивчив і деякі вислови з її рідного Малого Хакаса, де вміли неперевершено лаятися… ох, Чин, Чин…
Чому б і велетням Амбариші й Андхаці не зробити приємне кабірянці Аалі Крох і не скористатися її рідною мовою?!
Мої міркування перервав плач опритомнілого доглядача. Причитання засвідчували, що йому набридло життя і, прийшовши додому, він неодмінно заріжеться, повіситься або втопиться – і все тому, що найціннішу діжечку з настоянкою Вогняного дракона, яка зберігалася винятково для весілля Юньер Мейланьськой і Вищого Чена Анкора (ото мерзотник, і він про те ж!) викрадено і, радше за все, знищено.
– Випили її, твою діжечку, – зловтішно сказав я доглядачеві. – Висьорбали її велетні! У них чоловіче начало довше від вашого засува, до Семи Небес стирчить – ото й довбанули вони ним твого Вогненного дракона! Разом із Цунем Шляпногою.
За мить я пошкодував про сказане, бо доглядач здавлено хрокнув, упав і більше не підводився.
Додому я повернувся вже близько полудня. Їсти мені чомусь не хотілося, тому ми з Косом обмежилися фруктами, запиваючи їх легеньким вином, – і я розповідав.
Зрозуміло, не лише анТаньї, але й усім нашим Звитяжцям.
Розповідь, усупереч очікуванням, дуже затяглася, оскільки Звитяжцям постійно доводилося пояснювати, хто такі якші, ракшаси, велетні й алмасти, а відтак і переконувати, що всіх їх насправді не існує. У результаті я остаточно заплутав і спантеличив Сая й Заррахіда; Єдиноріг веселився, а Уламок говорив зі стіни: «Ось бачиш, як ці велетні, яких насправді не існує, браму хвацько вкрали і вогненну настоянку випили, якої тепер теж насправді не існує… Цікава річ виходить! Куди не глянь – нічого не існує!..»
Настрій Коса дивним чином коливався від дуже веселого до дуже похмурого й навпаки, так що до кінця розповіді я й сам був не радий, що вирішив оприлюднити всю цю історію. А з іншого боку – що мені залишалося робити? Змовчати? Ага, спробуй від них щось утаїти…
– То якшаси й ракші, – запитав нарешті Заррахід, – вони всетаки є чи їх немає?
– Якші й ракшаси, – поправив його Сай.
– Немає їх! – відрізав ЯЄдиноріг.
– І брами немає, – уточнив Дзютте. – І нас немає. Якші забрали.
– Це не якші, – скрупульозність Сая не мала меж. – Це велетні, Амбариша й Андхака.
Так. Здається, пішли на друге коло.
– Якщо ці ракшасивелетні хочуть, щоб весілля не відбулося, – сказав Кос, який досі мовчав, – вони брамою не обмежаться. Неодмінно чекай нових бід…
– Утішив, – захитав головою я. – Спасибі.
– А тому, – продовжив анТанья, – після обіду я сам сходжу в місто. Подивлюся, що там діється. Ні, обіду чекати не буду – зараз і піду. Може, дізнаюся щонебудь…
