Кос устав і пішов до дверей.
– Що за напасті, – пробурчав він, виходячи з кімнати. – Шулма, Тьмяні, ассасинибатиніти, ракшаси, велетні… і все на мою голову!
«Аякже, на твою…» – подумав ЯЄдиноріг.
Повернувся Кос ближче до вечері, у час шостої денної сторожі – я ще побачив із вікна, як він обходить ставок, ведучи за руку якогось зігнутого в дугу старця. Зважаючи на все – сліпого.
Із дутарем під пахвою. Чи не дутарем. Одне слово, із дивним чимось… не знаюсь я на мейланьських музичних інструментах.
Однак до мене анТанья ввійшов сам.
– Я привів мандрівного співака, – з порога почав він.
– Бачив. І де ж він?
– Їсть. Я велів спершу нагодувати його – а ти тим часом пошли гінця до шляхетної пані Юньер Мейланьської (можна просто Юньер або навіть Юн, – подумав я). Їй теж буде цікаво послухати цей… як же він сказав?.. джир. Джир про хитрозлостивого якшу Чена Анкора і його наречену!
Я прикусив язика.
Отже, повеселимося…
Кос уже простягав мені калам, чорнильницю й папір. Я швидко написав закрутисто ввічливе, але разом із тим наполегливе запрошення, запечатав його поданою Косом великою родинною печаткою Анкорів Вейських – незрозуміло, де анТанья її роздобув! – і Кос вручив послання гінцеві, який уже чекав за дверима.
Гонець помчав, а я подумав, що коли Юньер відгукнеться на мій заклик – а вона майже напевно відгукнеться, – то не мине й години, як вона буде тут.
Достатньо часу, щоб мандрівний співак наївся.
І справді, майже за годину мені доповіли про прибуття правительки. Я зустрів її, як личить, із усіма численними церемоніями – і провів у парадну залу, відповідним чином прибрану всюдисущим Косом.
Два високі крисла з оксамитовими підлокітниками – для нас із Юньер; перед ними – невеликий столик із фруктами, вином і солодощами; по кутах зали куряться пахощі, а посередині розкладений подвійний килимок для мандрівного співака.
І нічого зайвого. Молодець, Кос!
Ми з Юньер чинно перетнули залу і сіли в приготовлені для нас крисла.
– Тільки не будемо називати одне одного на імена, – шепнув я Юньер (Кос шепнув мені про це хвилину тому). – Мандрівний співак сліпий, і поки що йому не треба знати, перед ким він співає. Гаразд?
Юньер із подивом глянула на мене, але вирішила не перечити й згідно кивнула, колихнувши пишним вузлом зачіски.
– Приведіть мандрівного співака! – наказав я.
Двоє слуг, шанобливо підтримуючи сивобородого старця, ввели його в залу й посадили на килимок перед нами. Співак усівся, звично схрестив ноги й узяв те, що я вирішив називати дутарем.
– Тобі сказали, про що співати? – запитав я.
– Так, шляхетний пане!
– Тоді співай!
