Біля моїх ніг стогнали двоє невдахбатинітів – той, у кого вцілила рука із Дзю, стогнав значно голосніше, – трохи оддалік Кос сидів верхи на ще одному потерпілому за істину Батин, закидаючи йому голову за допомогою Заррахіда; вістрям Сая анТанья легенько поколював свого підопічного в потилицю.
Асахіро з Но загнали одразу трьох у куток між стіною й крайньою колоною – вся трійця була озброєна короткими Звитяжцями (двійко кинджалів і один широкий меч ліктя на півтора), так що довжини Нодачі й виразу обличчя Асахіро цілком вистачало, щоб ніхто й не намагався покинути рятівний куток.
Гірше довелося тому ревнителеві Прихованої Таємниці, у якого вцілила жаровня Фарізи. Утім, ні – найгірше було жаровні, лагодити яку зараз не взявся б і найпрацьовитіший майстер.
Ще четверо батинітів, важко дихаючи, скупчилися оддалік, але нападати не намагалися. Я оглянув Звитяжців, що валялися на підлозі, відзначив, що всі вони живі, й перевів погляд на старого й сиву жінку.
Вони й далі не рухалися з місця.
І так само непорушно спостерігали за всім дворучна сокира юе і двоконечний спис.
Потім високий чоловік переглянувся з жінкою й рушив до мене.
Я міцніше стиснув руків’я Єдинорога.
Це було неправильно – але так я краще відчував за двох.
– Я радий познайомитися з Вищим Ченом Анкором, більше відомим як Чен у Рукавиці, – з ледь помітною усмішкою в голосі сказав старий. – Також я радий познайомитися з його достойними супутниками. Мене звуть Вардан СачКамал. Я – Саїдна, Глава вчення Батин.
– Я радий познайомитися з Мейланьським Єдинорогом, – привітно мовив Звитяжець Юе, схиляючи хвилясте лезо, яким закінчувалося його ратище.
– Якщо не помиляюся, ви родич Ковзкого Перста? Дуже, дуже відома родина… Також вітаю ваших шановних супутників. Я – Юе СачКамал, якого іноді називають Одним.
– Раді познайомитися? – недовірливо запитали ми з Єдинорогом. – Справді? Навіть за таких обставин?!
– Саме за таких обставин, – кивнули Вардан СачКамал і Юе СачКамал.
– Тоді чекайте нас у гості щодня, – ніби ненароком заявив Дзютте.
– Дзю! – застережливо свиснув Єдиноріг.
– А чого? – здивувався Уламок. – Самі сказали – раді, мовляв, познайомитися… Не позбавляти ж їх такої радості?! Гей, Саю, штовхни Коса, нехай злізе із цього… із найрадіснішого.
Скривджені долею й нами батиніти, стогнучи, повільно підводилися з підлоги, вибиралися з кутка й нагиналися за своїми розкиданими Звитяжцями. На нас доблесні воїни намагалися зайвий раз не дивитися. Я підозрював, що їм було соромно. Один із них, гнучкий світлявий юнак, перев’язував плече ітБашшару, розірвавши на смуги свою спідню сорочку. Я мав рацію – Емрахова рана виявилася болючою, але не була небезпечною, і Емрах разураз кривився й сичав крізь зуби.
До мене підійшла розпатлана Фаріза, на ходу вставляючи в піхви підібрану Кунду.
– Чому ти не дав мені добити його? – навіть не зло, а якось здивовано запитала вона.
– Досить, – повернувся я до Фарізи. – Досить смертей. Досить Шулми. Раніше ви вбивали, щоб навчити інших. А цих, – я кивнув на батинітів, – цих учити вже не треба. Самі вивчилися… або вивчаться. Так що – досить.
– Він сам напросився! – запально, але не зовсім упевнено вигукнула Фаріза. – Він сам…
– Досить! – відрізав я, і Фаріза несподівано замовкла.
