Я застогнав і схопився руками за голову.
…Виїжджали ми на світанку. Сімнадцять людей. Звитяжців – більше. Зібрані по похідному – провізія, малі й великі намети, бурдюки з водою…
На околиці Мейланя – я маю на увазі місто – я притримав Демона У, який невдоволено гриз вудила.
Зовсім недавно я точнісінько так само виїжджав із Кабіра. Лише нас тоді було двоє. Я й Кос. А тепер… багато нас тепер. Чи мало? Як для чого й залежно з ким мірятися… І, зрозуміло, Юньер усе перекажуть, як свого часу емірові Дауду – той же Лян і перекаже – але…
На душі було тужно. Емір хоч заміж за мене не збирався!
Так, невідомі якші й ракшаси домоглися свого: наше весілля відкладалося на невизначений час. Якщо воно взагалі колинебудь відбудеться…
Вибач мене, Юньер.
Вибач мене, Чин.
Вибачте мене всі, кому є за що вибачати Чена в Рукавиці.
Сам я зараз чи не сам, але не вмію я стояти спокійно під небом! Усе кудись їду, все чогось шукаю… все когось покидаю.
– Уперед! – закричав я, і зпід копит Демона У бризнули дрібні камінці…
Постскриптум
…а кляте сільце згоріло майже миттєво.
Нойон племені ориджитів рудовусий Джелмабагатур спершу дивився на це з веселощами, потім байдужно, і нарешті – смикаючи себе за звислий вус і заклопотано суплячись.
Гурхан Джамуха буде незадоволений. Він чекає від обережного й хитромудрого Джелми шляхів через Кулкииз; шляхів, по яких може пройти безліч воїнів. Гурхан Джамуха чекає від Джелмибагатура докладної розповіді про джерела, таємні стежки й занедбані криниці: він чекає від нойона племені ориджитівслідопитів багато чого, але він не чекає передчасної паніки серед народу м’якоруких.
Погано, що село так несподівано зринуло ізза пагорбів; і, напевно, всетаки добре, що дерев’яні хатки з ширмами зі щільної тканини всередині спалахували від першого дотику смолоскипа, як від першого дотику знудженого воїна спалахує цнотливиця з наметів Хуулджай, притулків для чоловіків у рідкісні години відпочинку.
Джелмабагатур задумався, чому в наметах Хуулджай усі мешканки – цнотливиці (принаймні спочатку); потім він із жалем поцмокав язиком, так і не розкривши цю загадкову таємницю, і знову дивився на задимлене село.
Ще трохи – і навіть диму не залишиться від поселення м’якоруких. Це добре. Подвійно добре – бо воїниориджити всі тіла чужих загиблих (своїх загиблих не було) кинули у вогонь, і полум’я жадібно пожерло запропоновану йому їжу. Нехай горять. Це найкраще, на що вони здатні.
Найкраще – бо вмирали м’якорукі легко й дивно. Навряд чи воїни племені ориджитів захочуть хвалитися в рідній Шулмі сьогоднішніми подвигами. Сам Джелмабагатур тричі подумає, перш ніж розповідати комусь про тринадцятирічного підлітка, що кинувся під копита коня нойона з рогатиною напереваги, і про те, що прославлений багатур витратив на скажене звіря більше часу, ніж витрачав будьколи в житті на одного бійця – нехай навіть найдосвідченішого.
Кілька разів рогатина, мов знущаючись, завмирала то біля обличчя, то біля живота Джелми, і лише коли нойон відітнув хлопчиськові ліву п’ясть – лише тоді все стало на своє місце.
Ніколи не забуде Джелмабагатур той здивований вираз, що закляк на обличчі підлітка. Отоді Джелма підняв за волосся чиюсь відрубану голову, жбурнув її у вогонь і завив вовком:
– Паліть! Паліть усе!.. Хурр, діти Ориджа! Паліть!..
Ні, не будуть воїни розповідати біля багать Шулми про багаття по той бік Кулкиизу. І рубцями хвалитися не будуть – не залишилося пам’ятних рубців від цієї сутички.
Та й хіба це сутичка?
Жоден ориджит не поранений… навіть не подряпаний. Як і обіцяв великий гурхан Джамуха Восьмирукий, онук Володаря священної водойми Жовтого бога Мо. Кожне слово гурхана цінніше від смерті ворога… може, його невдоволення буде міцно спати після повернення
