Джелмибагатура й не прокинеться від важливого повідомлення про шляхи через Кулкииз і зовсім тихої згадки про спалене село?
Адже ніхто не втік…
Спи, невдоволення гурхана Джамухи, спи вічним сном! Джелма добре знає, що означає для будьякого нойона запрошення в коло, де вже чекає Восьмирукий зі своїм чарівним мечем. Уже краще попросити охоронцівтургаудів замотати тебе в повстину й з’єднати п’яти з потилицею, ламаючи становий хребет.
Це значно простіше й швидше, ніж бути в колі одноплемінників іграшкою Восьмирукого. А він може довго гратися, великий гурхан Джамуха, онук Жовтого бога Мо…
Джелмабагатур підвівся в сідлі й глянув поверх села, що догоряло, на південний захід, туди, де нагромаджувалися непривітні сірі скелі. Нойона турбувала довга відсутність двох воїнів, посланих туди у розвідку. Нойон не знав, що обидва воїни лежать зараз неподалік від ущелини Хукоу, що місцевою мовою означає «Паща тигра», і в кожного воїна з того місця, де комір шкіряного панцира куяка відкриває горло, росте квітка метального ножа.
І жінка з божевільним поглядом мчить до Мейланя таємними дорогами, заганяючи чужого кошлатого коня.
Мабуть, якби Джелмабагатур мав дар передбачення, як шамани Уркалахаю, він уже зараз наказав би охоронцямтургаудам замотати себе в повстину й з’єднати п’яти з потилицею…
Ні, він не був провидцем, нойон Джелма. Тому він просто дужче смикнув себе за вуса, скривився від болю й знову дивився на попелище.
Крива шабля на боці Джелмибагатура з легким брязкотом постукувала об сідло.
Немов сміялася.
Книга III
Шулма
Частина VII
Втілення Жовтого бога
Махабхарата, книга про Вірату
Розділ 19
– Було їх два коло струмка на вишньому плато,
Вони гадали – дужчий хто? А може, і ніхто?
Сталевими клинками дно прорізали за крок,
І тихо води ніс свої поранений струмок…
…Я одразу впізнав їх. Ні, я ні на мить не засумнівався в тому, що все це – сон, що насправді я лежу в похідному наметі поруч із Ченом, який рівно дихає, – але впізнав я їх одразу.
Повитухизброярі, Масуд і Мунір. І двоє Звитяжців, до половини у воді, через що важко було вгадати їхній рід – чи Прямі мечі, і лише вода спотворює силует, чи й справді клинки їхні слабко вигнуті.
Жодних свідків, жодної блискавки, жодних страшних клятв… тиша і спокій.
– І два насталені мечі у тім струмку стоять.
І вже струмок відобража подвійну руків’я,
Повітря чисте і сухе, замовк пташиний зрух,
Впираються у небеса вершини СафедКух,
Вершини Білих гір…
Плямисті брижі мимохідь пробігли по світу мого сну – такі часом біжать по клинку, оголеному літнього сонячного дня у шовковичних заростях, – і Звитяжці в струмку на мить заколивалися, їхні обриси здригнулися, розпливлися, а коли світ знову став непорушний…
Один меч стояв у струмку. Один як перст, сам під небом – і в тому місці, де вода стикалася з клинком, меч не йшов униз, щоб устромитися в дно, а плавно перетікав у сіросталеву смугу струмка й біг далі, далі, огинаючи каміння, сплескуючи бризамиіскрами, дзюркочучи,
