Ми змушували себе дивитися. Ми змушували себе запам’ятовувати. І не відвертатися. Те, що було з нами до цієї хвилини, виглядало зараз дріб’язковою забавкою. ЧеновіМені особливо врізалася в пам’ять яскрава ганчір’яна лялька, яку вогонь і вітер із незрозумілої примхи пощадили, і дитяча рука, що її стискала. Просто рука, без тіла. Лялька, рука й вітер, що грається з паленим піском.
Досі у кожного з нас була можливість вибору. Вибору шляху, вибору між життям і смертю – інша річ, якою ціною! – вибору того чи іншого вчинку. А який вибір був у цієї дитини?!
Це село – таке, яке воно було зараз, – варто зберегти. І возити сюди Звитяжців, що хочуть навчитися вбивати.
Вони навчилися б.
І таких сіл стало б багато.
«Ось вона – безвихідь істини Батин», – подумав ЯЧен.
Але вголос ми нічого не сказали.
…Жодного Звитяжця ми не знайшли. Ті, кого шулмуси й Дикі Леза не забрали з собою, були вбиті й скинуті в криницю.
Прообраз священної водойми Жовтого бога Мо.
Ми мовчки постояли над цією могилою, оголившись – і пішли геть.
Навколо нас сочилася пилом і страхом Шулма.
Відтепер – Шулма.
– Куди вони могли піти?
Ножі БаоГунь не відповіли. Погляд знахарки Ніру не виражав нічого, губи міцно стиснуті.
– Куди вони могли піти?!
Не одразу, але зміст запитання дійшов до них.
– Туди, – вістря одного з ножів і права рука Ніру вказали на північний захід, до невидимої звідси границі пісків Кулхан. – Якщо не затрималися, оглядаючи околиці.
– Чому саме туди?
Я вже розумів, що це ще не навала, а просто передовий загін, який не рушить углиб країни до підходу основних сил.
– У цю пору року в Кулхан можна ввійти й вийти тільки там. Лівіше – зибучі піски. Праворуч – чорний пісок, коні зіб’ють копита.
– Навіть підкуті?
– Підкуті – на день пізніше.
– Тоді – їдемо!
Коні з полегшенням рвонули вперед – і незабаром колишнє село СуньЦзя зникло за пологими пагорбами, що поросли рідким клоччастим чагарником.
Їхали аж до заходу сонця.
