І побачив, як Дзю дивиться кудись убік, витикаючись у Чена зпід ліктя.
– Не треба їх шукати! – голосно й чітко заявив Дзю. – І вже тихіше додав: – Он вони… самі знайшлися.
Це й були перші блазневі слова за дві доби дороги.
…Хмара пилу з глухим бурчанням мчала на нас. Ні, не мчала – відстань була доволі велика, і тому здавалося, що хмара просто розростається, витягаючись поперек власного шляху, вигинаючись краями назустріч нам, немов буроіржавий Чаньбо спрямовував уперед свій півмісяць…
– Ориджити, – мовив Асахіро.
– Хто? – не обертаючись, запитав ЯЧен.
– Діти Ориджа. Плем’я таке…
– Звідки знаєш?
– Бачу…
І він замовк.
Не знаю, що там бачив Асахіро – ні я, ні Чен нічого до путя розібрати не могли. Напруга, що все наростала в мені з недавніх (чи давніх?) пір, змушувала мене бряжчати, як струна чангу, чекаючи дотику вмілих пальців чангіра, і я лише дивувався – чому ми гаємося, чому чекаємо, чому?!.
І запізніле розуміння обпалило мене полум’ям невидимого горна.
Усі вони – Тьмяні, Звитяжці, Заррахід, Нодачі, Кунда Вонґ, Сай, Пояс Пустелі, Мудрий Чаньбо, вісімка метальних ножів зі спаленого села…
Усі вони – люди істини Батин, Кос, Асахіро Лі, Фаріза, Емрах ітБашшар, Матінка Ци, вигоріла зсередини знахарка Ніру…
Усі вони чекали мого наказу.
Їхні долі, помисли й бажання, їхні шляхи – всіх і кожного окремо – як смуги сталі в спільному клинку, зійшлися до єдиного вістря, і вістрям цим волею випадку був я, Мейланьський Єдиноріг!
Не найстарший, не найдосвідченіший, не наймудріший – але можливості вибирати або сумніватися мені не лишили.
Живий, я калічу живі тіла; сталевий,
ти трощиш метал –
А отже, супроти своєї рідні кожен із нас повстав!..
Я вилетів із піхов, діти Ориджа одразу стали ближче; і земля навколо нас затремтіла.
Приблизно за сотню випадів від місця нашої стоянки й за дві сотні від пагорба, з якого мчали шулмуси, лежав величезний валун – брила вигладженого сонцем каменю в людський ріст.
Ось біля нього ми й зустрілися.
Зараз, коли я згадую про це, коли лава, що кипіла в мені, затягнулася попелом і настом часу, я розумію: доля ще до початку бою, до першого брязкоту й першої рани, засміялася своєму вдалому жарту й вигнулася від задоволення.
Ми, діти Кабіра, Мейланя, Харзи, вправні в безкровному мистецтві Бесід, ми збиралися вбивати без пощади й жалю; і водночас Шулма, що насувалася, воліла взяти нас живими!
Воістину: не хочеш жертвувати собою – не рвися вести Бесіди з долею…
Не рвися ще й тому, що опісля, за день або за багато років, у пам’яті не залишається зв’язної картини того, що сталося, а мовби шматок твого життя був недбало зім’ятий, пошматований і пущений за вітром. Кожну з Бесід свого життя я, якщо дуже захочу, можу згадати, причому докладно, а ось бій із дітьми Ориджа біля пісків Кулхан – не можу.
