Коли почало темніти – розбили табір. Ні жартів, ні розмов, ні Бесід. Люди мовчки повечеряли й, виставивши варту, розійшлися по наметах.
Я лежав поруч із Ченом. Його права рука відпочивала на мені. Думок не було. Лише гучна дзвінка порожнеча – одна на двох.
Сон довго не приходив.
Потім прийшов.
Той самий сон.
А тоді ми прокинулися.
…Заррахіда з Саєм, так само, як і Коса, у наметі не було – ми з Ченом відшукали їх надворі, де вони займалися звичною справою: обидва Звитяжці (Сай уже потроху почав переймати естокові замашки) і діяльний анТанья всіляко розпоряджалися.
Причому розпоряджалися одразу всім: приготуванням сніданку для Придатків, згортанням табору, сідланням коней, і ще, і ще, не рахуючи безлічі різних дрібниць. Розпорядження віддавалися, зрозуміло, від імені Вищого Дан Ґ’єна й Вищого Чена Анкора. Ми з Ченом їх усіляко схвалили (мовчки!) і взялися спостерігати за всією цією метушнею, зображаючи поблажливе задоволення моторністю своїх дворецьких.
Завдяки тому, що ми мовчали й ні в що не втручалися, загін доволі швидко зміг продовжити шлях.
Нас і далі вела родина Метальних ножів; Чен скакав плічопліч із їхнім Придатком, знахаркою Ніру. Ліворуч, одразу за вузькою смужкою полів, по краю якої ми їхали, піднімалися скелі, праворуч – підступала порита ярами, висохла і покручена земля.
Ще не Кулхан, але вже – майже.
Майже.
Це лише в Бесіді майже не рахується…
Проїхати, як я зрозумів, можна було лише тут – і я намагався не думати про те, що буде, якщо дичина давно втекла від переслідування.
Поля незабаром закінчилися, почалися сумовиті солончаки, безрадісно однакові, а за ними прозирала гряда піщаних барханів.
Волохата непоказна кобилка, на якій їхала Ніру з ножами БаоГунь, зупинилася.
– Он границя пісків Кулхан, – неквапно дзвякнув верхній ніж.
Я вислизнув із піхов і злетів над Ченовою головою.
Незабаром наш загін, що розтягнувся, зібрався навколо нас.
– Вони повинні були вийти саме сюди? – запитав Чен у Ніру.
– Так, – коротко відгукнулася та. – І прийшли теж звідси.
– Тоді знімаємо поклажу й оглядаємо околиці. Можливо, відшукаються якінебудь сліди…
Доки коней звільняли від ваги згорнутих наметів, провізії й бурдюків із водою, ми з Ченом під’їхали до Асахіро й Нодачі.
До речі, тільки зараз я зміркував, що Уламок за всю дорогу так і не мовив жодного слова.
– Як ти гадаєш, Но, де їх шукати? – неголосно поцікавився я.
