Так, уривки, уламки, відгомони… луна, пил, брязкіт, крики, стрибуча земля, скрегіт…
Ось – назустріч летять якісь мотузки з петлями на кінці, і величезний вигнутий клинок Нодачі креслить повітря косими змахами, розсікаючи кручене волосся.
Ось – коротка лита булава з глухим буханням вибиває Фарізу із сідла, і над дівчиною, що лежить на землі, танцює булана кобила, на спині якої танцює вискалений Емрах ітБашшар, у чиїх руках танцюють Пояс Пустелі й підхоплена на льоту Кунда Вонґ; і танець цього скаженого смерчу подібний… не знаю я, до чого він подібний, а придумувати не хочу.
Ось – спішена Матінка Ци притулилася спиною до валуна, і лопата Чаньбо, яка забула про мудрість і незворушність, неспинно підсікає ноги коней, які голосно іржуть і кидаються в сторони від дзенькоту дзвіночків і блимання стрічок.
Ось іще – знахарка Ніру з коня стрибає на валун, і шість метальних ножів один за одним із пронизливим криком летять у гущу сутички, і навколо мене на мить стає просторо, – та лише на мить, а Ніру з двома ножами, що залишилися, зістрибує з валуна, стаючи поруч із Матінкою Ци, яка задихається…
Земля гойдається, світ п’яний і божевільний, я відчуваю, як хміль бою захльостує Чена з головою, роблячи погляд веселим і диким, а тіло в прирослій броні – слухняно невагомим; «Аракчі! – волають шулмуси. – Моо аракчі!.. Моооо…»
Про себе я пам’ятаю лише те, що мені було гаряче.
Гаряче й мокро.
І ще – Заррахід, мій супутник, мій дворецький, мій тиран і доглядач, мій есток Заррахід, тінь моя… скрізь, де встигав я, устигав і він.
А коли одного разу не встигли ні він, ні я – встиг Сай Другий, лунким спалахом вирвавшись із Косових пальців й устромившись до половини в чиєсь перекошене обличчя. Уламок у лівій руці Чена метнувся вперед, несамовито брязнувши, зачепився за вус Сая, рвонув – і за мить Сай уже летів назад до анТаньї під напутню лайку Дзю…
ЯЧен не знав тоді, що наш і без того невеликий загін встиг зменшитися мало не на половину; не бачив ЧенЯ й жаху в очах рудовусого воїна, який збоку спостерігав за побоїщем, залишив при собі тільки одного шулмусаохоронця, а інших кинув у бій, як останні дрова в палахку піч; просто Демон У вчергове, хропучи, здійнявся дибки, вознісши нас високо над горном сутички – і поверх валуна ЯЧен побачив завершення «Джиру про Чена Анкора Вейського».
Від знайомого пагорба, розлютовано верещачи й терзаючи збожеволілого коня, до нас мчала Мати всіх алмасти, Шестиноса Аала Крох, а за нею, за скаженою відьмою з розгорнутим знаменом смоляного волосся, плили білявий гігант Амбариша, вознісши до неба вогненний меч, і голий по пояс велетень Андхака, укритий чорним хутром, і його дворучна палицяґердан грозилася покінчити з цим і без того тлінним світом.
Останнім скакав дуже хороший чоловік, що платить кабірськими динарами сліпим мандрівним співакам Мейланя, а зараз розмахує кривим мечеммахайрою.
– Чин! – з останніх сил гукнув ЧенЯ. – Чиииин!.. Ґвенілю! Жнецю!.. Коблаааане!..
– Я ттобі женюся, мерзотнику! – гаркнула шляхетна пані АкНінчі, вихором промчавши повз мене. – Я ттобі…
Вовча Мітла тільки презирливо змахнула з коня загаяного шулмуса, не удостоївши мене й словом.
«Вони ж… вони ж не вміють убивати!» – занепокоєно подумав я, і одразу одинєдиний Ґвенілів удар переконав мене у зворотному.
Мене, і ще того нещасного шулмуса, що підвернувся під цей удар.
Певно, доля продовжувала насміхатися; певно, сьогодні був той день, коли всьому вчаться одразу й назавжди, або не вчаться зовсім.
Тільки зараз я відчув, як ниє мій побитий клинок.
Розділ 20
– Тікає! – почув я розпачливий брязкіт Пояса Пустелі. – Тікає! Ах ти… ні, дістану!..
Шпичастий Мовчун у Кобланових руках, що наскочив на мене, піднявся зовсім поруч, опустився, знову піднявся… і я опинився поза боєм.
За п’ять випадів від гучного Ґердана із тлуму вилетіла булана кобила ітБашшара й помчала в стрімкому галопі в бік Кулхана. До спини кобили прилип харзієць Емрах, нащадок кочівниківхургів, і його талію міцно обіймав невдатний Тьмяний, Маскін Тринадцятий, Пояс
