посвистуючи, сміючись… сміючись зі здивованих гір, із листя, що пливло за течією, із самого себе й з мене.
Нема мечів, та є струмок – і хвилі все дзюрчать,
У нього є незмінний шлях, одвічний Шлях Меча,
Сам по собі, один із двох, вінчає древній спір,
Серед відрогів СафедКух, предвічних Білих гір…
Двоє людей, що мирно розмовляли, неквапно наблизилися до струмкаЗвитяжця, не зупиняючись, ступили на його поверхню й так само повільно рушили вниз за течією. Відійшовши з десяток кроків, один із них обернувся через плече й махнув рукою – приєднуйтеся, мовляв!..
І я, казнаяк опинившись у піхвах у Чена на поясі, не роздумуючи, хитнувся й плеснув Чена по стегну, а він усміхнувся й у відповідь помахав тим людям правою, залізною рукою – іду, іду, почекайте мене!.. і коли ми вийшли на струмокдорогу, на мечдорогу, біля руків’я заіржав прив’язаний до неї, як до конов’язі, чорний жеребець – і Чен, розпустивши вузол, підібрав повід і легко стрибнув у сідло, а я лунко вдарився об круп Демона У, що заіржав, і скріпи піхов блиснули під променями полуденного сонця.
Потім я краєм леза глянув уперед, і побачив, що замість двох чоловіків по Шляху Меча йде всього один, дивно схожий на обох одразу, і трохи – на Коблана, і ще на Друдла, і… і, певно, це було неможливо, але це було, і я був щасливий, бо це було.
Копита коня вдарили об дорогу, розхлюпуючи її гладь, і ми рушили вперед.
Від руків’я – у нескінченність.
Легенди брешуть, дурням лиш вони розрада квола,
А сталь згинається, як прут, у золотисте коло,
І ні початку, ні кінця немає в кола того,
Як раю підлому нема і міри для скупого…
І тому я навіть не здивувався, коли у відповідь Демонові У пролунало іржання іншого жеребця, тієї гнідої примари, на якій ми з Ченом уже мчали колись крізь містопримару, крізь палаючий Кабір восьмисотлітньої давнини… Гнідий іржав, доки його відв’язував від руків’я Шляху Меча невисокий стрункий чоловік у знайомих латах і з ятаганом біля пояса, важким ятаганом із простим руків’ям без самоцвітів і срібних насічок.
«Фархаде! – хотів покликати я. – Фархаде ІльРахше!..»
Але Фархад ІльРахш і АбутТаїб альМутанаббі вже проскакав крізь нас, і знову ми залишилися самі – я, Чен і Демон У, що мчить щодуху, і подорожанин попереду, і руків’я позаду, і Білі гори СафедКух навколо, і…
«Самі? – засміялося небо над нами. – Самі? Самі піді мною?!»
Наснився сон. Спитай – про що?
Але про що ж іще?!
Наснився сон. Я був мечем. Я був тоді мечем.
Я був скалою і струмком, дорогою й конем,
Був подорожнім і плащем,
Грозою був і літнім днем
Водою і вогнем…
Прокинувшись, я якийсь час просто лежав поруч із Ченом, відчуваючи на собі спокійну вагу його правої руки й розглядаючи приспущений полог намету.
Два дні дороги від Мейланя сюди, майже до самих пісків Кулхан, добряче втомили мене. І навіть не так утомили, як змусили часто почуватися зайвим, невмілим брехуном, немов я навіщось начепив крадені піхви Шешеза АбуСаліма й намагався переконати навколишніх, що насправді я – ятаган фаррлаКабір.
Я лежав і ліниво перебирав у пам’яті дрібку подій, на які були не вельми багаті минулі дні…
…Утративши двох своїх братів, родину Метальних ножів БаоГунь, так само, як і їхнього Придатка знахарку Ніру, весь час доводилося стримувати – інакше вони неодмінно б загнали свого коня, намагаючись повторити небувалий добовий перегін від села СуньЦзя до
