Мейланя, а заодно заморили б усіх інших коней і половину людей. Проте їхали ми досить швидко, лише двічі на день улаштувавши короткі привали, на яких я мимоволі відзначав недосконалість тіл Придатків і коней – вони мали потребу в їжі, питві, а також у трохи тривалішому відпочинку, ніж ми, Звитяжці, що істотно сповільнювало наше просування.
Дивно – раніше я ніколи не міркував ні про що подібне, сприймаючи дійсність такою, якою вона вийшла з кузні Небесних Молотів. Лад речей здавався природним і єдино можливим; і він і зараз був такий, але… за все потрібно платити. Люди й тварини платили швидким руйнуванням тіл через свою рухливість, а ми, Звитяжці, розплачувалися неможливістю самостійно пересуватися так, як нам хотілося б, за довгий вік і застиглу досконалість своїх сталевих тіл.
Ось так… подумали, поскаржилися на життя й поїхали далі.
…Їхали, майже не розмовляючи. Метальні ножі, я з Уламком, Заррахід із Саєм – на чолі загону; трохи відставши – Пояс Пустелі, Нодачі й Кунда Вонґ, а за ними й решта.
Поглядаючи час від часу на Маскіна Тринадцятого і Емраха ітБашшара, що їхали позаду, ЯЧен щораз відзначав легкість і впевнену посадку, з якою вони трималися в сідлі; і криві Емрахові ноги обіймали боки жилавої буланої кобили так само природно, як Пояс Пустелі талію свого Придатка.
Лише тепер ЧенЯ почав розуміти, чому невгамовний Друдл свого часу прозвав харзійця Кінським Кліщем. Справді, зовсім не за в’їдливість або звичку чіплятися до співрозмовника гірше від реп’яха… Щощо, а обходитися з кіньми Емрах умів. І Кос із Заррахідом, і Кунда з Фарізою, і Нодачі з Асахіро, і навіть Ніру з ножами БаоГунь – усі вони вигідно відрізнялися від МенеЧена знанням кінських статей і звичок, але до ітБашшара й Пояса Пустелі їм було далеко.
Утім, витривалість і рівний крок Демона У частково скрадали нашу відносну невправність, і я доволі швидко приловчився не хльоскати дратівливого Демона по боку, коли не було потреби.
А більшого від нас ніхто й не чекав.
Не перегони, одначе…
…Ми проїжджали розкидані в низинах села, затоплені рисові поля, тінисті гаї – і аж увечері перед нами виросла невисока гірська гряда, освітлена багряними відблисками призахідного сонця.
– Зупинимося на нічліг? – тихо запитав Заррахід.
Я згідно кивнув, тоді почекав, доки Чен притримає Демона У, і виковзнув із піхов, злетівши вгору.
Усі слухняно зупинилися.
– Привал! – голосно оголосив ЯЧен. – Розбиваємо табір!..
Ніру й ножі БаоГунь, схоже, збиралися скакати всю ніч, але зовні нічим не виявили свого невдоволення, визнаючи нас із Ченом за проводирів.
Стали ми в невеликій балці, по кам’янистому дну якої протікав струмок, ховаючись в осипі. Коней одразу стриножили й пустили пастися на схили, а Заррахід із Косом одразу ж узялися нишком радитися з Нодачі й Асахіро і голосно віддавати розпорядження від нашого з Ченом імені.
Розпорядження виявилися надзвичайно розумні, табір облаштувався швидко й, помоєму, в усіх склалося враження, що цим вони зобов’язані винятково нашому мудрому керівництву – хоча насправді ЯЧен і гадки не мав, як розбивається похідний табір (якщо не припускати, що він розбивається на дрібні частини, після чого всі розходяться задоволені).
Щоправда, послідовники істини Батин – не рахуючи Пояса Пустелі з Емрахом – теж мало що розуміли в похідному житті, то ж наше неуцтво залишилося майже непоміченим.
Ось вам і проводир! Тут не те що країною – невеликим загоном, і тим управляти не вмію…
…У центрі табору вже яскраво палахкотало багаття, і Ніру з Матінкою Ци під керівництвом всюдисущого Коса ретельно чаклували над якимось варивом.
На думку Чена, вариво пахло доволі апетитно.
– Зелена шурпа з корінням! – нарешті оголосив анТанья, і одразу ж додав: – За родинним рецептом Анкорів Вейських!
