і розслаблений настрій.
Придатки – вони не такі відхідливі, як ми… їх Творець спросоння кував.
– Але ж ви й начудили в Мейлані! – усміхався Кос, час від часу хапаючись за перев’язаний бік.
Йому було боляче сміятися, але не сміятися він не міг.
– Це ж треба – браму викрали, «драконівку» випили, книгу родову умкнули, сам лише джир чого вартий!.. Ага, до речі, нічого, що я ось так запросто, без церемоній? Андхака з Амбаришею не образяться?
– Які церемонії, Косе? – озивалася Чин. – Наші церемонії в Кабірському провулку залишилися…
– А «драконівку», припустимо, і не всю випили, – зніяковіло гудів коваль, смикаючи себе за бороду. – Дещо з собою прихопили… – і він глянув на невеликий бурдюк, який після бою увесь час тягав із собою, нікому не довіряючи.
– А тут як ви опинилися?!
– Якяк… – Діомед перебив коваля, який уже зібрався був відповідати. – Ви ж зникли! Ми ніч пробігали – і в палац…
Я заспокоївся щодо людей і став слухати Махайру, за яким, мушу зізнатися, добряче скучив.
– …і в палац! А там у шпиць Мейланьго якраз засідання Ради Вищих! А ми теж майже всі Вищі – пустили нас, знайомтеся, кажуть, це ось сокира Юе СачКамал, глава тутешніх Тьмяних! Після цього ми вже нічому не дивувалися… Провідника вони нам дали. Місцевий, Мисливський ніж Ла. Он він лежить, із тими Звитяжцями, що ми з полону відбили. У Придатка його кінь поганий був, він відстав спершу, коли ми з пагорба мчали… а тоді… Загалом, зіпсували ножеві Ла Придатка. Зовсім. А нам ще перед самим від’їздом із Мейланя цей Тьмяний, Юе СачКамал, через Придатка свого старого гарбузгорлянку передав. Нехай, каже, ваші Придатки перед боєм звідти по чотири краплі надіп’ють. Більше не треба, а по чотири – якраз. Простіше, каже, їм тоді буде… Тільки не встигли вони – не те що випити, навіть вийняти не встигли. Ніколи було… Так що тепер ми всі – Тьмяні. Геть усі. І шукати тобі, Єдинороже, нікого. Ось ми, поруч! Лови!
– А як же… – почав було я, але Махайра так і не дав мені поставити запитання до кінця.
– Нам на шляху село одне зустрілося, – пробурмотів він і крутнувся, немов незатишно йому стало. – І навіть не село, а так… А в селі – криниця. А в криниці…
І не доказав.
– Після тієї криниці, – глухо закінчив Шпичастий Мовчун, – нам усе легко було.
– Отже, людей убито шестеро, – після довгої паузи заговорив ЧенЯ. – П’ятеро батинітів і провідник, мир їхньому праху… І поранені усі. Хто живий залишився. Лише я начебто цілий, спасибі Коблановій скрині й латам альМутанаббі! Ото вже Бесіда…
– У бабці також ані подряпини, – шепнув, підсівши ближче, анТанья. – Теж спасибі скрині?
Даремно це він… тим паче, що слух у Матінки Ци був гостріший, ніж у мене, так само, як язик – довший і гнучкіший, ніж у Вовчої Мітли.
– Ні подряпини в бабці, – забубоніла вона, незрозуміло навіщо кланяючись на кожному другому слові, – ні подряпини в старої. А все чому? А все тому, томуось чому, бо ж навіщо шулмусикам бабцю кривдити, я ж їм нічого поганого, ані пальцем не торкнула, ані на ось стілечки – а що конячкам їхнім ноги псувала, то ж конячки в них злющі, хвостами махають, копитами тупотять, зубками клацають, їдуть на бабусю і їдуть, їдуть і їдуть, я відмахуюся, а вони їдуть, я відмахуюся, а вони їдуть, а потім не їдуть, утомилися конячки, та і я втомилася, старенька…
«І справді втомилася, старенька! – подумав ЧенЯ. – Півтабуна заморила, бідолашна!..»
– Ти б краще язиком відбивалася, Матінко, – буркнув Кос, – а ми збоку полежали б, у холодку… дивись, ціліші були б!
– А Коблан найдужче постраждав, – завважив Діомед. – Шишку на лобі бачите? Фальґриме, он головешка, посвітино!.. Ото шишка! Вища від Білих гір!
Чин пирснула в рукав.
