– Ільхан мохасту Мунірсуїоядхаме! – продзвенів Фархад ІльРахш.
– Заради клинків Муніра кличу руку альМутанаббі! – відгукнувся я.
І рука над світомдитиною стиснулася в кулак.
Розділ 21
…ЯЧен вийшов уперед і завмер – переді мною напружено очікувала Шулма.
Шулмусилюди, трохи більше трьох десятків, половина з них серйозно поранені, але руки зв’язані у всіх, і обличчя підкреслено безпристрасні, занадто безпристрасні, щоб це було правдою, а в темнокарих очах – і зовсім не чорних, і не таких вузьких, як здалося спочатку – проступала спершу цікавість, відтак гордість і прагнення, як то кажуть, зберегти обличчя, а вже потім ізза плеча гордості соромливо визирав страх.
Лють? Ненависть?
Ні. Цього, як не дивно, не було.
І Дикі Леза Шулми – добра сотня ножів, шабель, списів, коротких похмурих сокир і булав, два прямі мечі, виразно вузькі й двосічні («Рідня!» – з усмішкою подумав я), і всі вони ледь чутно перешіптувалися між собою, скоса розглядаючи мене й інших Звитяжців.
– Хто ж отаке добро кував? – почувся позаду приглушений рев Залізнолапого. – Руки б тому умільцеві повисмикувати… а тоді вставити, куди треба, а не туди, де було!..
Ґердан Шпичастий Мовчун лише гулко вдарив об землю, показуючи, що зробив би він із тим невдатним Повитухою, якби той йому стрівся.
Лише зараз я виразно побачив, що різниця між Ченом і рудовусим бранцемшулмусом невелика, але різниця між будьяким Звитяжцем і Диким Лезом, породженням степових кузень…
Це навіть важко було назвати різницею. Так, вони непогано годилися для того, щоб псувати Придатків, але на Звитяжцях виразно позначився багатовіковий досвід майстрівПовитух емірату, їхня відточена ковальська майстерність, і в цьому гордий Масуд і мудрий Мунір були єдині.
Будьякий Звитяжець, який казнаякими шляхами втрапив у Шулму, повинен був здаватися тамтешнім Диким Лезам мало не божеством, рідним сином Небесного Молота, вихованцем Нюринґи, чи як там вони це називали! Не його Придаток, який дивом вибрався з Кулхана – нещасна, виснажена істота, що ледь тримається на ногах і благає ковтка води – а саме Звитяжець, якому нічим не шкодить перехід через будьякі, хай навіть і дуже погані піски!
Але ж так воно, мабуть, і було, Єдинороже… так воно й було, і заблукалий Звитяжець був ожилим віршем альМутанаббі, і Дикі Леза із захватом поміщали прибульця в племінний намет, їхню гордість і славу, клали його на почесну повстину в товаристві собі подібних, як святиню на вівтар… і випускали в коло не колинебудь, а під час великого тою! А це рівнозначно турніру в Кабірі! А вже коли божественний гість несподівано для всіх демонстрував своє невміння пролити кров…
«Чене, – беззвучно покликав я, – як назвуть люди того, хто видає себе за божество… нехай, приміром, за божество Грому, не вміючи викликати грозу?»
«Брехуном, – прийшла нечутна відповідь. – Самозванцем.»
«А якщо він у всьому іншому подібний до божества, і люди не бувають настільки могутні й прекрасні?!»
«Тоді – демономбрехуном. Демоном із ликом божества.»
«Ти зрозумів, що я хочу сказати?»
«Так. Я зрозумів.»
…Так. Він зрозумів. ЧенЯ зрозумів, що для Диких Лез Шулми будьякий Звитяжець, який не вміє вбивати – це як для людей людина, яка не вміє дихати, а проте жива – себто, демонбрехун, перевертень, Тьмяний, жах, щось неживе, неприродне… Зламати його! Втопити його! У священну водойму його, під опіку Жовтого бога Мо!..
Але якщо стороннє божество, нехай і не з першої спроби, доводило свою божественність, і, слід гадати, доводило з успіхом – певно, Нодачі знімав голови так, як досвідченим Диким Лезам і не снилося! – тоді клали його на яскравочервону повстину, і вночі безперервно «вили над ним по святковому», і в коло виносили рідко, і взагалі намагалися зайвий раз не докучати посланцеві небес! Молилися на нього, певно, жертви приносили, гімни посвячували… у набігах намагалися із чужих наметів викрасти живі святині, нехай і ціною життів шулмуських! Що цінніше для Дикого Леза – життя шулмуса, який не став ще навіть Придатком, чи прихід у плем’я нового божества?!.
