Хоча давіні – вона і є давіні…
Тут думки мої перервала голосна поява Ґвеніля Могутнього й Махайри Хитромудрого – і поруч із Ченом важко гепнулися на повстину Діомед із Білявим.
– Хху, нарешті впоралися, – глухо брякнув еспадон, витягаючись на колінах у Фальґрима на весь свій дворучний ріст і безцеремонно тицяючи руків’ям у бік Ченові.
– Отож, Асмохатета, – мовив Діомед так, немов його щойно перервали. – Вся Шулма, виявляється, хвилюється, розмови лише про тебе, а найголовніше – Джамуха зі ставки своєї виїхав! Куди – невідомо, а головне – не сам, а разом із тисячею тургаудівохоронців! Звісно, Тохтар із Кулаєм натякнули маалеям, що без божественного промислу тут не обійшлося – чи злякався гурхан, чи видіння йому було; ти, мовляв, явився йому, жахливий і грізний, карами всілякими погрожував…
– Зачекайно, – перервав Чен Діомеда. – Божественний промисел, кажеш… А самі Кулай із Тохтаром де? Щось я їх тут не бачив…
– Справи в них, – безтурботно втрутився Фальґрим. – Поїхали вони. І двох своїх людей прихопили.
– Як – поїхали? Куди? Навіщо?!
– Не знаю, – хором відгукнулися Діомед із Фальґримом. – Не сказали. Поїхали – й поїхали.
І було зрозуміло, що більше вони нам не скажуть нічого. Хоч би й явився я їм, жахливий і грізний, і карами погрожував…
«Ніщо не нове під місяцем», – іронічно подумав я, коли ми з Ченом і Уламком утекли після їжі від метушні й цікавих маалеїв у знайомий нам гайок; і всього лише по хвилині спокою й відпочинку побачили, що наближається до нас Хаміджадавіні.
За руку вона вела світлявого батиніта, і юнак підкорявся їй із дурнувато щасливою усмішкою, не дуже навіть розуміючи, куди він іде, навіщо він іде і чи йде він узагалі.
Підійшовши, Хаміджа сповільнила крок (юнакбатиніт винувато знизав плечима – мовляв, я тут ні до чого, це все вона…), дівчина зупинилася за три випади від нас і довго дивилася на Чена, кумедно морщачи лоба.
Так, мабуть, дивляться на незнайому річ, намагаючись зрозуміти її призначення.
– Ти щось хочеш… від мене? – підбадьорливо запитав Чен.
Він хотів запитати: «Ти щось хочеш сказати?» – але вчасно згадав, що Хаміджа не говорить.
Хаміджа сплеснула своїми неправдоподібно довгими віями, не дивлячись, простягнула руку (відпустивши долоню батиніта) і вийняла з піхов на поясі юнака Такшаку.
Короткий меч мало не загурчав, виходячи з піхов, і задоволено потерся плазом об стегно Хаміджі.
Дар у неї, чи що – всіх причаровувати?..
– Ти що, Такшако? – холодно запитав я, не покидаючи піхов. – Придатка змінити вирішив? Я не можу сказати, що схвалюю твій вибір…
«Ти сердишся, Єдинороже? – почулося від Чена. – Чому?»
Що я міг відповісти? Що в мене просто поганий настрій? Що мені не хочеться вести Бесіду з Такшакою, і тим паче – коли він у руках у Хаміджі?! Злий я стаю… гірше від Уламка.
– Гаразд, не ображайтеся, – мовив я, оголюючись і злітаючи над Ченовою головою. – Пррошу!
Хаміджа стрибнула вперед, і Такшака вдарив.
…А Бесіда вийшла доволі сіра. Бесідники Хаміджа й Такшака були слабенькі (звісно, не за шулмуськими, а за кабірськими мірками, та ще й нашими з Ченом), на кшталт Емраха з Маскіном СьомимТринадцятим, коли ми провадили Бесіду з ними біля ставка в моїй мейланьській садибі, і я розумів, що треба простіше й повільніше, і Чен це розумів, і Такшака розумів, і Хаміджа – хоча не знаю вже, що вона розуміла, якщо взагалі розуміла бодай щось… Під кінець ми з Ченом для розмаїтості пограли в «п’яного предка Хена», коли Чен раз
