– …бо всі ви бачили Його й могли переконатися, що народжений у цьому світі не може досягти Його досконалості – але намагатися наблизитися до нього є перший обов’язок і перша заповідь; і тоді тіла наші поміцнішають, і очистяться душі наші, і помисли стануть ясні, а майстерність зросте багатократ – але лише в тих, хто йде по Шляху, вказаному Пресвітлим Мечем, а вказав він: покинь сумніви й слухай Мене…
– Покинь сумніви й слухай Його, – хором повторили Дикі Леза, очевидно, не вперше чуючи цю заповідь.
– Не ушкодь Придатка свого, а тим паче – чужого, бо хорошого Придатка виростити важко, а зіпсувати легко…
– Не ушкодь Придатка…
– Не руйнуй побратима свого, бо всі ви – Звитяжці, подібні до Мене…
– Не руйнуй…
– Живи Бесідою й радістю її, бо в цьому сенс життя Звитяжця…
– Живи Бесідою…
– І ті з вас, хто почує Слова Мої, переказані через пророка Мого, Дзютте Ломаку (ми з Ченом ледь стримали смішок) і Ближніх Моїх, стануть подібними до Мене й увійдуть у рай, ім’я якому – Кабір!
І тут ЯЧен виявив, що задуже висунувся ізза крайньої конов’язі – а зринати на їхні очі, особливо зараз, МеніЧенові зовсім не хотілося, і ми спішно сховатися назад, то ж кінця проповіді пророка Ломаки не почули.
Ще якийсь час ми з укриття спостерігали за тим, що відбувається. Дзю зрештою замовк і разом із Саєм і Заррахідом зайнявся вартнішою, на наш погляд, справою: взявся настановляти Диких Лез у майстерності Бесіди. У цьому йому допомагали Вовча Мітла, Чаньбо, Нодачі й двоє Тьмяних, які невідомо звідки взялися й незрозуміло де доти ховалися.
Далі ЯЧен дивитися не став і повернувся до священної водойми.
По дорозі я міркував про Пресвітлого Меча, який вказав єдино вірний Шлях неосвіченим Диким Лезам, і про Ближніх Його; а особливо – про пророка Дзютте Ломаку і про рай на ім’я Кабір.
Певно, Кос віщав шулмусам (і не перший день!) щось подібне – великий Асмохатта й Ближні Його… Оце удружили! Повернуться ці пророки – я їм такий Шлях покажу!..
Ломака!.. І хто ж слово таке вигадав?! Певно, не сам Уламок… хоча він і не на таке здатний!..
До обіду Мої пророки й Ближні не з’являлися – певно, зайняті були; але обід їхня святість (я маю на увазі Коса) пропускати, звісно, не збиралася – і тут усіх чотирьох я й виловив, повернувшись із навчання Куштенгрі.
– Отже, Ломака… пророк! – в’їдливо почав я, лоскочучи вістрям трохи розгубленого Уламка. – Пресвітлий Меч і пророк Його, а також Шлях Меча з Шулми в Кабір, він же – рай! Ось, виходить, чому від мене всі Дикі Леза ховаються! А нормально їм пояснити не можна було?! Без пророків із ближніми?!.
– Не можна! – отямившись, несподівано відрізав Дзютте. – Нормально – не можна. Не доросли вони ще – нормально! Не проливати крові – чому? Завжди проливали – і нічого, а тепер раптом не можна?! Ритуали – річ хороша, але навіщо? Заради чого?! Жили без ритуалів – дивись, і зараз проживемо! Ти про це подумав, Єдинороже?!
Я промовчав.
– А так – ніяких «навіщо»! – продовжував тим часом Уламок. Є Пресвітлий Меч – і нехай хтонебудь засумнівається! Вони, загалом, і не сумніваються… І є Ближні Його – бачите, як блищать? Бачите, що вміють? Бачите, як з ними поводяться?! Хочете стати такі ж? Ще б пак – звичайно, хочуть! А якщо хочете – слухайте слова Його, переказані пророком…
– Ломаки! – не витримав я.
Сердитися на Уламка й моїх друзів я вже не міг – тим паче, що, схоже, вони мали рацію.
– Так, Ломаки! – гордо заявив Дзютте, і мені почулася в його голосі навіть якась вразливість, чого раніше за Дзю не спостерігалося. – Мене так місцеві прозвали. І означає це: «Той, хто бачить суть речей». О так, Пресвітлий!
– Той, хто додлубався до суті, – єхидно уточнив Сай, але Дзю не звернув уваги на його репліку.
