Опальний полководець Лі Куй, якого в Чжунду звали Носатим Лі, а в столиці – Синім Тигром Хоу, глибоко зітхнув і повільно пішов до насмішкуватого степовика, зусиллям волі змусивши себе перестати накульгувати.
Монгол почекав, доки кволий обшарпанець наблизиться, і ліниво тицьнув перед собою списом.
За мить зброя мало не вирвалася в нього з рук, а коли здивованому воїнові всетаки вдалося відскочити назад, притискаючи до себе спис жалом угору – в обличчя йому полетів видовбаний зсередини посох, у якому, як шовкопряд у коконі, ховався від дозвільних очей прямий меч цзянь Синього Тигра Хоу.
Місто вже горіло. Гіркий дим стелився по вулицях Чжунду, випереджаючи захоплених грабунком воїнів неприборканого Темуджина Чинґісхана; дим поспішав, раніше від загарбників пробираючись на західну околицю, від їдкого згару дерло в горлі, і нестерпно боліла нога Лі Куя, а монгол бив уміло й люто, то наконечником, то зворотним боком ратища, і тому доводилося багато рухатись, доки Гуаньїнь нарешті звернула свій прихильний погляд на Чжунду й на занедбаний провулок, у якому Носатий Лі двічі зумів дістати клинком зап’ястя монгола.
Тепер залишалося лише чекати. Чекати й не підвертатися під спис, рухи якого ставали все більш невпевнені й тремтячі. А дочекавшись, вкласти останні сили в останній стрибок.
…Він так і не випустив списа, цей невдатний воїн у легких шкіряних латах. Кашляючи й перекосившись, він сидів біля стіни чийогось дому, правою долонею затискаючи простромлений бік, а ліву й далі тримаючи на списі, що валявся поруч. І над ними, над пораненим монголом і безсилим списом, важко дихаючи й намагаючись не переносити вагу тіла на ушкоджену ногу, стояв Лі Куй, колишній полководець лівого крила Лі, колишній Синій Тигр Хоу, колишній Носатий Лі, майбутній настоятель монастиря біля гори Утайшань, утомлена маленька людина.
Стояв і дивився, як обличчя монгола стає все блідішим, а розсічені зап’ястя кровоточать усе менше й менше.
Монгол заледве підвів голову – і їхні погляди зустрілися.
Лі Куй зітхнув, розірвав свою накидку на смуги, присів поруч із монголом і взявся туго бинтувати руки воїна непереможного Чинґіса.
Лі не знав, навіщо він це робить…
Коли я отямився, над Ченом, що сидів на землі, уже клопотали Чин і Матінка Ци, відпоюючи його водою, плескаючи по щоках і схвильовано переглядаючись.
Я й далі був у правій руці Чена, у руці альМутанаббі, і розумів, що рука тут ні до чого.
За три випади від нас сидів блідий Куштенгрі, спираючись спиною на підкладені в’юки, а поруч із ним лежала байдужа Чида ХанСеґрі, на ратищі якої спочивала ліва шаманова долоня.
І в погляді Кушатенгрі повільно плив дим міста, що горіло не тут і не зараз.
– З тобою все гаразд, Єдинороже? – заклопотано запитав Уламок ізза Ченового пояса.
– Так, – коротко відгукнувся я. – А ти?
– А що я? – голос Уламка був незвично стривожений. – Я ж не вів Бесіду… Дивлюся – наш друг шаман очища розкрив, Чена мов припідняло, я тобі кричу, а ти бряжчиш щось дивне й уперед лізеш! Ох, ви й завели Бесіду… хай Чида – це ще зрозуміло, але надто вже вправно Куштенгрі нею орудував! До кабірських Придатків йому, звичайно, ще далеко, але за шулмуськими мірками – це просто чудово! Ми ж його начебто й не вчили зворотним боком ратища на відході бити… Потім ти Чиду пропустив і шаманові обидва зап’ястя намітив. Я знову дивлюся – все блискуче, доторк ідеальний – а шаман кричить, як зіпсований, і спотикатися почав. А коли ти йому опісля бік позначив – він і впав. Чиду, щоправда, не випустив, молодець…
Дзю помовчав, немов пригадуючи.
– Чен над ними постоявпостояв – і раптом осів. Замурмотів щось незрозуміле, ногою лівою смикати почав, немов коліно вправляв, або ще що… і раптом – усе. Не відчуваю я вас! Нікого. Ні тебе, ні Чена. Про Чиду з шаманом узагалі й мови нема. Закричав я, а тут уже й Чаньбо зміркував: щось не так!.. Хвала Небесному Молоту, опам’яталися ви, і мене трохи попустило…
– Що… що це було? – тихо мовила Чида, нарешті повернувшись у наш тлінний світ.
– Світи ХумТенґе, – неголосно відповів Неправильний Шаман. Ті, що за поворотом шляху шамана. Ось і повернули, бачте…
