– Який ще ХумТенґе?.. – почала було Чида, але осіклася. – Це ти? – тихо запитала вона. – Шулмуський Придатку, це ти? Чи я збожеволіла?..
– Ні, ти не збожеволіла, Чидо ХанСеґрі, – мовив Чен. – Це й справді шулмуський Придаток Куштенгрі, а я – мейланьський Придаток Чен Анкор, і, певно, я вже зовсім розучився дивуватись… бо те, що ми розуміємо одне одного, не дивує мене. Та й чи може бути інакше, якщо ми разом звернули за поворот?
– Мені шкода, що я не був з вами, – насилу усміхнувся Уламок. – Це, мабуть, кумедно…
– Ти був з нами, Дзю, – сказав я, – і я сподіваюся не дожити до того дня, коли тебе не буде з нами, бо тоді мені будьякий поворот буде не на радість. А зараз я… зараз я хочу спати, Дзю.
– Так, Наставнику, – іронічношанобливо відгукнувся Дзютте.
І закричав на Чаньбо, обзиваючи його всілякими словами й вимагаючи негайно перенести нас у намет.
Чен сонним голосом додав дещо від себе – лише значно м’якше – і я ще встиг помітити чиїсь уважні очі, а потім нас підняли й понесли, неголосно перемовляючись між собою…
Уже провалюючись у забуття, я несподівано зрозумів, кому належали уважні очі, на дні яких жевріли вуглики забутих жаровень.
Це були очі Хаміджідавіні.
Чи мені привиділося?..
Наснилась безконечна путь –
Світи мов із мари.
І в тім шляху таїлась суть
Нечуваної гри. Допустять правила – старі
Лиш мудрого гравця, Вони не добрі і не злі…
І я у сні кричав.
Наснивсь на мене схожий меч,
Оголений як суть.
Наснивсь вогню кривавий смерч,
Як заповів Масуд.
І по клинку упередзвін
Вже чорний кінь помчав.
Лягала вечорова тінь…
І я у сні кричав.
Це не моє – чуже життя
