– Я вітаю тебе, брате наш, – заговорив найстарший ніж БаоГунь. – Будь щасливий у цьому житті, юний Звитяжцю, народжений у чужому вітряному степу, в полум’ї й брязкоті, і будь гідний того, чиє місце ти займеш. Він… він…
Голос ножа перервався, і лезо його запітніло.
– А тепер, – підхопив другий ніж, – ми повинні представити тобі людину. Нашу спільну людину. Запам’ятай її і знай: ми рівні, хоч і різні між собою; ми, Звитяжці – і люди…
Ніж казав щось іще, але я вже не слухав.
«Так, – думав я, – напевно, так і треба. З народження. Не Придаток – а людина. Не зброя – а Звитяжець. Не такий, як ти, – а рівний тобі. Частина тебе, як і ти – частина його. З народження. Це – вихід. Це – Шлях».
«Так, – думав ЧенЯ, – це так. І тільки так!»
Наступного ранку ми побачили, як шулмуси ретельно чистять і полірують свої блискучі від задоволення клинки. Кілька людей юрбилися довкола Коблана: той раненько наївся м’ясної шурпи від пуза, – і коваль, лаючи на чому світ стоїть косоруких шулмуських Повитух і пустоголових ориджитів, правив заточку, вирівнював вади кування, давав поради – і до кінця дня багато Диких Лез мали вже не такий дикий вигляд, хвалилися одні перед одними оновленою поліровкою і зі свистом рубали все, що бачили, перевіряючи заточку.
Деякі, як я помітив, навіть намагалися вести Бесіду – саме вести Бесіду – а не небезпечно й безглуздо брязкати один об одного! Зрозуміло, у них ще поганенько виходило, але головне було не це – вони хотіли вести Бесіду! Вони прагнули цього!
Це був початок.
Та й шулмуси почали дивитися на свої клинки поновому.
Молодець Дзю!
До речі, про Дзю. Пора б з’ясувати, куди це він увесь час зникає разом із анТаньєю?
І ми з Ченом пішли з’ясовувати.
Потім, коли все стало на свої місця, я подумав, що даремно ми сунули вістря куди не слід. Є випадки, коли корисніше залишатися в невіданні.
…Коли Кос уже звично прийшов за Уламком, ми з Ченом, теж як зазвичай, нічого не сказали – але, почекавши, коли вони зникнуть за наметами, поквапно рушили слідом.
Худорлява постать анТаньї, наїжачена трьома Звитяжцями, кілька разів мигнула попереду – і ми зміркували, що наші дворецькі й Сай із Дзютте йдуть за межі Кола, до дальніх південнозахідних пагорбів, на яких і за якими розкинулося гучне ориджитськомаалейське стійбище.
І що їм там знадобилося?
Дорога зайняла близько півгодини, і нам довелося трохи відстати – не те щоб ми особливо ховалися, але й не хотіли, щоб Кос зі Звитяжцями помітили нас завчасу. І, здається, нам вдалося.
Утім, через це ми пропустили початок вистави. Коли ж нарешті перевалили через пагорби й пройшли між якимись конов’язями, то виявили неподалік доволітаки великий і рівний майданчик, місцями порослий пучками тьмяної трави, як на фізії хитрого Тохтара – і з’ясували, що дійство вже в розпалі.
На майданчику рядами сиділа, однаково підібравши під себе ноги, добра сотня шулмусів: попереду – наші ориджити й молоді маалеї, за ними – старі обох племен, далі – підлітки впереміш із жінками.
І кожне тримало блискучий клинок, нерухомо спрямований вістрям угору.
А перед ними Кос, Заррахід і Уламок (Сай був за поясом анТаньї) виконували початковий танець П’ятої стихії. Дуже повільно і дуже плавно, ретельно виписуючи всі переходи, щоб шулмуси могли встежити за кожним рухом. Це було напрочуд повчальне видовище. Причому повчальне в буквальному значенні цього слова, бо наш Уламок не лише виписував у повітрі вензелі П’ятої стихії, як справдешній Дитячий Учитель. Він ще й проповідував. Уголос.
А Дикі Леза із благоговінням слухали (хоч і не розуміли половини, а тому переймалися до проповіді ще більшою повагою), що віщає їм новоявлений пророк.
