– Ні, – відповіли вони.
І Джамуха, повернувшись до своїх тургаудів, подав їм знак рукою.
…Із пагорба спускався Куштенгрі. Очі його були закриті щільною темною пов’язкою, і Неправильний Шаман ішов обережно, розраховуючи кожен крок – та однаково часто оступаючись. Руки його не були зв’язані, але він і не намагався зняти пов’язку. Шию Куштенгрі затягали одразу дві волосяні петлі, і позаду невидющого шамана, випадів за п’ятьшість, звільна йшли двоє воїнів, намотавши на зап’ястя протилежні кінці арканів і ведучи Неправильного Шамана, мов звіра на повідці.
«Невже вони його осліпили?!» – мигнула страшна думка.
На відстані дальнього кидка спису від МенеЧена воїни міцніше натягнули аркани – і Куштенгрі зупинився, притискаючи підборіддя до грудей.
– Зараз вони вб’ють його, – байдужно сказали Чинкуеда й Джамуха; і ЯЧен ні на мить не засумнівався, хто «вони» і кого «його», – як шаманавідступника. А потім настане твоя черга. Дивись, це буде цікаво…
ЯЧен не звернув уваги на останні слова. Слова нічого не означали, життя нічого не означало, честь і ганьба, звитяга і боягузтво не означали нічого, і єдине, що мало значення в цьому проклятому світі, що вартувало дорожче від пилу під ногами – відстань від ЧенаМене до шамана, відстань – і те, що ЧенЯ не встигну подолати її, перш ніж воїни відправлять у Верхній Степ або у Восьме пекло Хракуташа сиву дитину, Неправильного Шамана, справжнього господаря Шулми, який зустрів нас, як гостей…
– Чене! – немов самі пагорби за нами розверзлись шаленим криком, і луна захлинулася жахом. – Тримай!!!
Чида була вже в повітрі. Важка, ошаліла Чида ХанСеґрі – і лише єдина рука могла ось так увігнати масивний спис в осіннє небо Шулми, із тріском розриваючи брудноблакитне полотнище, єдина рука могла дотягтися до розлютованої Чиди з Малого Хакаса, яка втрачає новознайденого Придатка, дотягтися за півтора кидка списа до Кабіра, до мене, до ЧенаМене!
Він не був природженим списником, повитуха Звитяжців, ковальустад, Коблан Залізнолапий, але він уклав у цей кидок усю свою скажено величезну душу, не залишивши нічого на чорний день – бо чорний день настав!
– Тримай! – ревів Коблан, і йому вторила в польоті Чида, а Шулма скам’яніла на кілька довгихдовгих митей, і я бачив, що Чида встромиться в землю, випадів на п’ятнадцять перелетівши через нас, – і тоді Чен зірвався з місця, на ходу вкидаючи мене в піхви, забувши про Джамуху й Чинкуеду – і незабаром я відчув, як пальці альМутанаббі замикаються на ратищі Чиди… відчув гостріше, ніж якби вони зімкнулися замість списового ратища на моєму руків’ї.
Чен замахнувся, Чида птахом вирвалася з обіймів латної рукавиці – залізна рука, дітище Залізнолапого, пам’ять восьмивікової давнини, сталь, що ожила в недобрий час! – і кинулася до непорушного Куштенгрі.
– Куше! – надривалася Чида. – Куше, я тут! Я тут, Кушшше!..
І здивовані воїни з арканами загаялися, упустивши ту мить, коли невидющий шаман зробив крок убік і взяв Чиду з повітря.
Легко й упевнено, як брав камінчики на льоту; і Чида зі щасливим зойком лягла в протягнені долоні.
Аркани натягнулися, але Куш, не чекаючи, доки його зіб’ють із ніг, сам відскочив назад, розвертаючись до воїнів сліпим обличчям; удар, мегтіння рук і ратища – й лезо наконечника Чиди розсікає один аркан, а другий обмотується навколо її хрестовини, і воїн, що не витримав ривка, падає на бік, силкуючись лівою рукою висмикнути з піхов шаблю, і висмикує, перерубуючи Диким Лезом мотузку, бранцем якої раптово став…
Перший воїн, що кинувся до звільненого шамана, горлом налетів на ратище Чиди, яка миттю розгубила всі кабірські звички – і ось Куштенгрі вже стоїть поруч із лежачими воїнами, пов’язка зірвана з шаманового обличчя, гнівні чорні очі впиваються в повалених шулмусів («На щастя, – шепочу ЯЧен, – вони не посміли…») – і тургауди Джамухи навіть не намагаються підвестися, коли Неправильний Шаман повертається до них спиною й махає нам сяючою Чидою.
– Що він робить?! – шепоче Уламок.
– Хто? – запитую я, бо Чен нічого не бачить і не чує, він махає шаманові у відповідь і щось кричить…
– Джамуха!
Не покидаючи піхов, я обертаюся й ще встигаю побачити, як розкручується шкіряний ремінь у руці Джамухибатиніта, з петлі перетворюючись на смугу, а потім важкий камінь гримить об шолом Чена, і земля опиняється зовсім поруч, а Чен не відгукується, коли я кличу його, і я залишаюся сам, сам, сам…
Сам під небом.
Час збожеволів: він рвонув із місця й справді помчав назад, миготячи днями, тижнями, місяцями; простір звився кільцями гігантської змії, що повзе хвостом уперед:
