Ближче… ще ближче…
Не було ні страху, ні хвилювання; не було нічого, немов МенеЧена чекала звичайна Бесіда, яких було безліч, і буде безліч; ближче, ще ближче, ще…
Усе.
Зупинилися.
За два випади від ЧенаМене.
Коротка Чинкуеда, неприродно широка біля ґарди, різко звужувалася до вістря, руків’я було обплетено зашмульганими шнурами, а дерев’яні піхви прикрашали прості срібні бляхи; і Джамуха Восьмирукий, невисокий, вузькоплечий, у шкіряних латах із масивними надпліччями й у дивному шоломі з гребенем і захисними бічними пластинами, що закривали майже все обличчя.
Я навіть очей його не бачив – під налобник шолома була заправлена сіра сіткавуаль.
І коли вони заговорили – їхні перші слова вразили МенеЧена різкіше й несподіваніше від раптового удару.
– Я знаю, що ти сильніший, – одночасно сказали Джамуха Восьмирукий і Чинкуеда, Змія Шен.
ЯЧен мовчав.
Що можна було відповісти на це?
Відповісти – нічого. А подумати – багато чого. Але ЯЧен не думав про це багато, бо ціна за нього ще не була сплачена. Жаль лише, що Джамуха й Чинкуеда не знають, хто вони насправді, не чують один одного, не розуміють до кінця – і, можливо, так і не зрозуміють…
– Мені шкода вас, – відповів ЯЧен, страшенно не бажаючи вимовляти цих слів, і не зумівши вчинити інакше.
Даремно.
Вони не були створені для жалю; тим паче – для нашого.
– Ти з роду Дан Ґ’єнів, – сказала Чинкуеда. – Отже, ти родич Ковзкого Перста? Чи ти волієш, щоб я кликала тебе Пресвітлим Мечем?
– Такі мечі, як у тебе, у Мейлані воліють носити Анкори, – сказав Джамуха Восьмирукий. – Ти з Анкорів Вейських або з Анкорів Кунів? Якщо, звичайно, не збираєшся переконувати мене, що ти – Асмохатта…
Голос Джамухи звучав глухо й невиразно ізза пластин шолома, і таким же невиразно глухим був голос Чинкуеди, Змії Шен; ЯЧен спершу слухав ці голоси, гостро відчуваючи свою цілісність перед лицем роздвоєності, роз’єднаності тих, кому на роду було написано бути разом, і в той же час нарізно… ах, якими самотніми почувалися вони в Шулмі, аж навіть зі МноюЧеном говорили мало не з радістю, страшенно скучивши за спілкуванням з рівними!.. Час було відповідати, а ЯЧен мовчав і думав, що в поставі Джамухи й у його манері триматися є щось невловимо знайоме – а пам’ять послужливо підкидала нам сцену з майбутнього, вже бачену МноюЧеном, коли Джамуха стояв перед нами, і ось він знову стоїть, майбутнє стало сьогоденням, і минулим… і, напевно, час було щось відповідати.
– Я – Чен Анкор із Анкорів Вейських і прямий Дан Ґ’єн на прізвисько Мейланьський Єдиноріг, – вимовив ЯЧен і додав: – Родич Фаня АнкораКуна й Ковзкого Перста, старійшин клятвопорушників.
– Це добре, – задоволено відгукнулися Джамуха й Чинкуеда.
– Чому це добре?
– Так мені буде легше вбити тебе.
Про Уламка мова не йшла – немов його взагалі не було.
– Ми можемо домовитися? – запитав ЯЧен.
