І доки я гаюся, стрій тургаудів знову замикається, скуйовджена грива союзників і підданих Джамухи рідіє, відтягаючись назад, за межі видимості… але робить це дуже повільно й неохоче. А звісно, з одного боку – гурхан і його наказ, а з іншого – навіть гурхан не повинен би забороняти приходити сюди, щоб поклонитися… Звичайно, не повинен – але очевидці дуже заважають гарячому Джамусі, і він теж розуміє, що переможців не судять!..
Ще б він не розумів – адже це одна з головних заповідей істини Батин!
Час, час! Він збігає, але ще не минув – час кинути виклик, час убити – і час дарувати життя багатьом, які повірили мені; час відкрити дорогу великому майбутньому…
Ах, як красиво все це звучить!
Він збігає, наш час, збігає, не спитавшись, разом із вершниками, що віддаляються… Він майже вийшов, наш час, але саме майже – бо вершники перестають відходити, вони зупиняються, і разом із ними зупиняється час, він зависає на невидимій нитці, нитка ця все розтягується й розтягується, загрожуючи тріснути… а потім нитка різко скорочується, і вершники повертають назад, до нас, і час знову починає мчати навскач…
Але, здається, теж у зворотній бік.
Бо ЯЧен чую тупіт, але з незрозумілих причин він звучить поза мною – він наближається, тупіт кінських копит, чиїсь радісні крики, бряжчання збруї…
ЧенЯ обертаюся – і бачу, як від південних пагорбів до нас щодуху мчать четверо вершників, а Асахіро з Фальґримом і Кобланом уже розтягають візки, розчищаючи їм дорогу.
Тим часом ЧенЯ впізнаю вершників, що наближаються. Це молодий Кулайнойон, а за ним – Тохтаркулу з двома ориджитами. А я ще радів, що вони не повернулися – мовляв, живі залишаться!
А вони встигли… встигли в гості до смерті!
– Клянуся Нюринґою! – бурмоче незабобонний Уламок, і я не вірю своїм очам: південні пагорби, немов боячись відстати від своїх побратимів, теж проростають гривою. Кінних шулмусів якщо й менше, ніж союзників Джамухи, то ненабагато, і мені просто бракне уяви, щоб припустити – хто вони, звідки, і кого будуть убивати на випадок чого!?
…Кулай зістрибує з коня й шанобливо припадає на одне коліно, вітаючи Асмохатта, а його рідкісний для Шулми прямий меч схиляє переді мною руків’я.
– Хто там за вами? – запитую ЯЧен. – Погоня?!
Прямий меч брязкає радісно, збуджено й нерозбірливо, як усі Дикі Леза напередодні бою, так що я повністю переходжу на сприйняття Чена, слухаючи Кулая.
– Це східні харимани, о Асмохатта, і лаахори, й ізджути, й білобаранні бехтари, і…
– Всі? – намагається перервати його Чен. – А…
– Ні, не всі! Ще племена передгір’їв – гурхези й джавнаки, але вони відстали…
– Хто це? – кричить, нічого не зрозуміючи, Чен. – Хто це, Кулаю?!
– Це вільні племена, о Асмохатта, які відмовилися ламати прут вірності перед Восьмируким! Вони прийшли, піддавшись моїм умовлянням, щоб побачити Тебе – і побачили собаку гурхана, що готується напасти на священну водойму! Гнів роздув їхню печінку, і нойони вільних племен лають Джамухукостогриза й збираються відстоювати святиню! Тим паче, що не всі люди Восьмирукого підуть за святотатцем…
Що ЯЧен міг йому сказати? Подякувати? За те, що завдяки йому тисячі шулмусів ляжуть сьогодні в тутешній гостинний степ?! Адже Кулай хотів, як краще! Він справді хотів, як краще!..
– О Пресвітлий! – свиснув, просяявши, Кулаїв меч, і цього разу я зрозумів його легко. – Веди нас у бій!
– Коли все закінчиться, – мовив я Уламкові, – і якщо ми будемо ще живі, нагороди цього достойного меча іменем! Таким, якого він заслуговує!
Уламок щось невиразно буркнув у відповідь, і я зрозумів, що ім’я мечеві дістанеться ще те…
