…Вільні племена поспішали взяти водойму в півкільце, відрізавши її від туменів Джамухи; робили вони це вміло й діловито, а ЯЧен дивився на них і розумів усю точність їхнього розрахунку. Будьяке повстання проти Восьмирукого було якщо не приречене, то вельми сумнівне – гурхан міг викликати непокірливого нойона в коло, і той не мав права відмовитися, якщо хотів зберегти обличчя! А результат такого двобою був відомий наперед, без жодних шаманських пророкувань…
Військова звитяга – єдиний закон і цінність Шулми!
Зате зараз! Опоганення святині! – і чхати вільнолюбним нойонам на правдивість чи неправдивість Асмохатта з його Пресвітлим Мечем! Адже коли в небезпеці священна водойма – що мусить робити кожен чесний шулмус? Звісно, саме це… Тим паче, що коли тургауди Восьмирукого й послухаються наказу гурхана, та чимало недавніх прихильників Джамухи не підуть сьогодні слідом за ним – а, може, і в спину при нагоді вдарять…
Шамани, певно, потім спасибі скажуть і будьякий гріх замолять!
«До речі, про шаманів, – подумав Чен, – он, здається, й вони… Дванадцять – ні, тринадцять чоловіків у до болю знайомих халатах із брязкітками й з поглядом, який неможливо сплутати ні із чиїм іншим… сумирні конячки, спокійна постава – і жодного Дикого Леза!»
Так. Це були служителі Уркалахая Безликого.
Але надія, що шаманам вдасться запобігти кровопролиттю, як спалахнула в мені, так само швидко й згасла. Бо троє шаманів залишилися біля водойми, а інші байдужно погнали коней угору по схилу. До тургаудів вони навіть не стали наближатися, а одразу повернули лівіше й правіше – і розчинилися в гущі людей.
Щось мусило статися – зараз або ніколи.
І гурхан вирішив – зараз.
Передній край тургаудского строю почав швидко вирівнюватися – значно швидше, ніж раніше – і я зрозумів, що час минув.
Остаточно.
Зараз кінна лавина, верещачи й розмахуючи Дикими Лезами, ринеться вниз, і всі можливі доводи й миролюбні міркування зникнуть у брязкоті, гуркоті й потоках крові.
Ніякі шамани не зможуть зупинити озвірілих бійців.
Не зможуть.
Не встигнуть.
Або – не захочуть.
Перевернені візки залишилися в нас за спиною – святі води не будуть опоганені – але навколо них трупів і зламаних клинків буде достатньо.
І ЯЧен вийшов уперед.
Ми йшли між воїнами і Дикими Лезами, як меч іде крізь плоть, що розступається під його напором; ми йшли мовчки, наближаючись до північних пагорбів, не кваплячись, і було чутно, як під Ченовими ногами похрускує пісок і суха трава.
Коли ми відійшли від лінії захисників священної водойми на півтора кидки списа, Чен зупинився.
Мовчки.
І це був виклик.
Стало ще тихіше – іще мить тому це здавалося неможливим. Тиша сипалася, як пісок, тиша налипала на завмерлих людей, тиша висла на Диких Лезах, тиша тиснула, згущувалася…
А потім перед строєм тургаудів зринула самотня сіра фігура й почала сходити вниз.
…Вони повільно спускалися по схилу пагорба, наближаючись до нас – Джамуха Восьмирукий, ізгойбатиніт, і Чинкуеда, Змія Шен, що висіла в нього на поясі; ассасин і Тьмяна. Дивлячись на них, я подумав, що не Шулма першою прийшла в Кабір – ні, це Кабір з’явився в Шулму, і потім – знову, і ось Кабір іде назустріч Кабіру, а Шулма дивиться на це, затамувавши подих.
