Вони чомусь барилися. Навколо посвітлішало, туман уже майже розсіявся, і в кінному строю на вершинах пагорбів стало помітно якесь замішання. Місцями пасма цієї живої гриви переплуталися, переплелися, кілька крихітних вершників відокремилися від строю й поскакали ліворуч і назад і щезли.
«Закінчували б скоріше…» – відсторонено подумав я.
Скоріше не виходило. Тим паче, що на північнозахідних і північносхідних пагорбах теж почала проростати грива. Лише ця грива була значно більш нерівна, непричесана, скуйовджена. Зате вона була густіша. Значно густіша від першої!
Тудисюди забігали гінцімурахи.
– А ось і наші, – несподівано завважив один із шулмусів.
Чен підійшов до нього й побачив, що це молодий маалей.
– Хто – ваші?
– Та, колишні наші, – поправився шулмус. – Діти Маала. Он же бунчук наш! – і він показав рукою на один із пагорбів.
Шулмус на зір не нарікав – розрізнити на такій відстані, хто є хто…
– Ясна річ, – продовжив гострозорий, – у ставку приїхали, а гурхана немає. Де гурхан – запитай у вітру. Назад повернули – аж і обозу немає! А степ чутками повниться… Куди скакати? До священної водойми. Ось і прискакали…
– Певно, ваші маалеї не розумніші від інших, – перебив його старший шулмус, із ориджитів. – Он скільки наїхало… ліворуч локри в лисих малахаях, праворуч не розібрати хто, але схожі на хурулів…
«Маалеї, – подумав я. – Ті, котрих пограбували Ґвеніль із Махайрою. Що ж, довго думати, на чиєму вони боці, не доводиться. Та й не лише вони. Тепер і бою не буде. Просто затопчуть нас – та й по всьому.»
Однак шулмуси чомусь помітно звеселіли й ожили. Я ще сяктак міг зрозуміти маалеїв, але ориджити?!. А Диким Лезам, схоже, було байдуже, з ким битися, незважаючи на мудрі заповіді Пресвітлого Меча й пророка Ломаки – аби тільки битися! Тим паче, що сам Пресвітлий із Ближніми й пророком був із ними.
Наші сумніви частково розсіяла Фаріза.
– Священна водойма, – засміялася вона у відповідь на наше здивування, – єдина святиня Шулми. Тут ніколи не проливалася кров. І якщо для тургаудів немає нічого понад наказ гурхана – першого за військовою звитягою – то для інших це буде опоганенням святині – на чиєму би боці вони не були. Не думаю, що Восьмирукий наважиться штурмувати нас на очах у своїх підданих…
Пагорби кишіли людьми й кіньми, металися в’юнкі гінці, і з кожною миттю правота Фарізи ставала все очевиднішою. Я зрозумів, що доля, розщедрившись, дарує МеніЧенові давно припасений подарунок.
Двобій.
Двобій Асмохатата й Джамухи Восьмирукого; двобій Чинкуеди, Змії Шен, і Мейланьського Єдинорога.
Зважуйся, Пресвітлий Мечу!
Якщо ми при всіх викличемо їх на бій – мірило військової звитяги, – вони не зможуть відмовитися. На цьому тримається їхня влада. І привселюдно втратити лице вони не насміляться…
То чому ЯЧен гаюся? Чому не виходжу за коло візків і не кидаю виклик? Чому?!
Бо я знаю, чим це закінчиться. Я бачив це. Я не хочу вбивати. Не хочу вбивати! Не хочу!.. І тому гаюся, відтягаю, як можу, ту мить, після якої вже не буде шляху назад – і мої соратники з подивом поглядають у мій бік. «Іди ж! – промовляють їхні очі й клинки. – Іди й убий! Ти ж можеш! Розрубай одним ударом божевільний вузол цього ранку! Переможців не судять! Убий!..»
